— "По чім?"
— "О ні!" загуло нараз зпоміж дружинників, які вже перед тим щось живо шепотіли між собою.
— "Через цісаря Мануїла наш князь уже не від нині знається з Попом Іваном!" крикнув оден з дружинників.
— "А я тобі кажу, що цісар Мануїл що йно через нашого князя по-знакомився з Попом Іваном!" відповів противник першого.
— "Тихо!" кричали инші.
Мирослав був дуже цікавий, довідатися про те, Що він "бачив" у державі Попа Івана. Але годі вже було. Бо дружинники позривалися в завзятій суперечці, і він мусів відійти.
На відхіднім чув іще уривки окликів, з яких зміркував, що часть дружинників думає, що князь Ярослав хоче ужити помочі Попа Івана проти Половців і тому держить у тайні ділу справу. А инші знов думали, що то цісар Мануїл зобовязав князя і його посла до найбільшої тайни, бо потрібував помочі Попа Івана проти невірних у Святій землі.
Мирослав тільки раменами здвигнув і пішов дальше. Але зрозумів, що шкода боротися проти віри в свою подорож до держави Попа Івана.
Невдовзі опісля одружився Мирослав з дочкою покійного бири-ча Яструба, а князь дав йому одно з опорожнених боярств і виправив до Византії з увязненим Ніконом та його спільником. І Мирослав вдруге був у Берладі, але сим разом вже не як вязень і вдруге говорив з імператором Мануїлом, причім показалося, що старий цісар Мануїл нічого не знав про затії своїх дворян на придунайські городи Ярослава.
В Византії на кладовищі знайшов Мирослав поставлений хрест на гробі батька і набрав переконання, що тільки висші верстви грецького народа визначаються зіпсуттєм.
* * *
Поспішний поворот галицьких полків з походу на Київ не змінив нічого в Галичі, зате тим більше в Київі. Як зразу князю Мстиславу велося добре й він дійшов без перепони аж до руїн святого Київа та заняв їх, бо Гліб, брат Андрія, втік на саму вістку про прихід Мстислава,— так від хвилі, як опустили його галицькі полки, почалися невдачі. Облога Вишгорода, в котрім затворився Давид син Ростислава, союзник Андрія і Гліба, поступала пиняво. Невдовзі Гліб одержав в поміч велику орду Половців, і Великий Князь Мстислав подався на Волинь, де й помер у Володимирі Волинськім в осені тогож року: а в спадку по нім перейшов престол і пімства на найстаршого сина його, Романа Великого, що почав княжити у Володимирі Волинськім. В Луцьку княжив його старий Ярослав Ізяславич.
Недовго княжив на руїнах Київа брат Андрія, князь Гліб. Він помер в кілька місяців по Мстиславі. Ще коротше княжив у зруйнованім Київі і Володимир внук Мономаха. Та скора смерть одного князя за другим викликала вражіннє, немов би вони не могли жити в зруйнованих останках давньої величі.
Скоро змінялися в Київі і дальші князі. По Володимирі засів найстарший син Ростислава Роман, котрого підпирав Андрій. Одначе приязнь синів Ростислава з Андрієм скоро минула. Вони посперечалися ізза Новгорода й Андрій прогнав з Київа Романа сина Ростислава та віддав Київ свому братови Михалкови, що досі княжив у Тор-чеську. Але Михайло боявся йти княжити до Київа і післав туди як свого намісника брата свого Всеволода, що не мав волости.
Сини Ростислава запротестували проти сього й разом напали на Всеволода тай увязнили його з цілим двором, а в Київі засів другий з ряду син Ростислава, Рурик, бо Романа Андрій так обпутав, що той не міг рушитися. Тепер молодші сини Ростислава облягли й Михалка в Торчеську і присилували його, зірвати союз з братом Андрієм і пристати до них. Андрій прислав до них посла з наказом, "забиратися з руської землі" і йти в Берладь на ізгойство. Але наймолодший син Ростислава в відповіді на зарозумілість Андрія казав на сором обстригти його посла. Розгніваний тим Андрій довго приготовлявся до походу і вкінці рушив на Україну з великим військом, літом 1173 року. З ним разом мусів йти зі свого Смоленська проти братів найстарший син Ростислава Роман. Крім нього йшло на Київ звязаних з Андрієм коло двайцять князів.
Але три меткі сини Ростислава не втратили голови на вид тих хмар, що тягнули на святий город. Вони обступили відбудований по части Київ, щоб не нищити його, й затворилися в двох менших і через те лекших для оборони кріпостях: найстарший по Романі Рурик замкнувся в Білгороді, наймолодший, Мстислав у Вишгороді, а середущий, Давид поїхав за помічю до Галичини й на Волинь (пятий син Ростислава тоді вже не жив). Велика армія Андрія, прилучивши ще до себе полки Киян і Чорних Клобуків, облягла Вишгород. Але наймолодший син Ростислава боронився завзято і навіть робив нічні випадки з обляженого Вишгорода, чим дуже знеохочував союзників. Облога затягалася.
В склад армії Андрія входили й сини Ярослава кн. луцького, що мав охоту засісти на київськім престолі, тай сили Ольговичів, що також хотіли бачити на київськім престолі когось зі своєї родини. Зі сего противенства скористали сини Ростислава й увійшли в союз з луцьким князем, прирікаючи йому київський престол в заміну за київські волости. І луцький князь перейшов на їх сторону, що викликало замішаннє між союзниками Андрія. Коли ж до того розійшлася вістка, що невдовзі надтягають галицькі полки, все ще велика армія Андрія серед ночі почала втікати в дикім переполосі. Тоді Мстислав ударив на втікаючих, багато їх побив і ще більше забрав в полон.
Так закінчилася велика виправа Андрія кн. суздальського на землі України. В Київі засів український князь Ярослав Ізяславич, а київські волости взяли сини Ростислава.
Таким чином Ярослав Осмомисл тричі відчинив силою ворота Київа, а четвертий раз відчинилися вони на саму вістку, що мають надійти його полки.
Більше не мішався вже в київські справи.
Був розбитий переходами життя й особливо тим, що не виконав пімсти, хоч міг. В нім ломався старий одідичений світогляд з новим, христіянським. І коли ходило о невиконуваннє пімсти в справах, що не доточили його особисто, як під Теребовлею, то правила поведення нового .світогляду, по яким поступив, дали йому глибоке вдоволеннє. Але в особистій справі тяжіли над ним великим тягарем, якого не міг скинути. Чим більше минало часу від убиття Настасі, тим менше розгону мала його думка в напрямі до виконання пімсти, але тим глибшу вкорінювався в нім безіменний біль, що з усего приносив йому тілько одно невдоволеннє.