Крізь дрімоту Богдан подумав про пса і змусив себе підвестись, виглянути за поріг, — нях! нях! нях — запах сіна і кислого поту шибонув раніше, ніж мокра собача голова буцнула його під коліна. Сил ще залишилось щоб півметровим засувом закрити двері і дві армійські шинелки, подаровані дембелями з висілку замість оплати за перевіз, розстелити на топчані і лягти долілиць, наслухати: гуде вітрисько в порожніх відсіках порому, гудуть вікові дуби, гінкий очерет на обмілині розчісує золотоволосся віконного світла, — дотягнутись до вимикача і знати, що в бакені засинає хмільний від туману світляк, безтурботний квартирант літа; він стежив за стрімко обмілілими осінніми берегами, бо підняли шлюзи і трактор витягнув на пісок два вусикуваті поромні троси, помпа на бензиновому моторі викачала з дірявого понтону каламуть, хвиля втихла, вляглась від мазуту і шлюзних щитів, які пропливали повз кручі, все далі од берега сторчкували кілки для прив’язі довбанок і туристи, всесвітній зброд, пробували підпалити вільгі очерети, та марно; до весни, до пори, коли час застеляти дубовими дошками потрухлий настил порому й вологим піском терти дзвінкоголосе колесо-дзвін, ще довш, ніж до вічності; тоді Бог всьому поверне пам’ять зросту і каяття, голос: перед дочасно померлими дай, доле, оцтом одверзти крик, дай смутку — виплакати очі сонному — дай почути: як ртутний термометр самотини, біда тебе струшує, щоб зміряти гарячку святотатства; смерть за зиму мине, в непогашеному вапні тіла розтруїться душа і мертвотний нашатир покличе і поведе на той світ, засвічений терплячим дідівським горем, по піскуватій легкій дорозі, якою поверталися до свідомості, — тай надовго? — на промельк зорі, — ким прийду звідти? — Златоустом; сосновими гілочками помічатимеш сліди на промуляній течією кризі, — тяжко, бо серце: збитий, зжований безліччю ударів гумовий скат на причалі, — маєш свідчити на суді, — весною; під амонітові вибухи; баржі підуть по камінь, — дивен ти, отроче, — плачу, молюся по вбитих за віру, — удосвіта, в морозній імлі нове небо побачиш і нову землю.
6
Вицок пазурів пса по підлозі зрідка будив господаря; він, кволий, мов з пропасниці, хотів встати на блиск вогню, прикрити піддувайло буржуйки, натомість подумки з дивним запалом розповідав щось буденне й клопітне, і сам себе запитував: кому? —молодому ще дідові в зеківському бушлаті і кирзових, проклишаних на халяві, чоботях, якими впирався в замшілий валун, сидів на ящику для інструментів, зубилом і молотком витесуючи жорновий камінь, — чуйте, весною робота поромникові: чіпляти по стовпах наново пофарбовані вказівні знаки, "богатівська переправа", обмеження ваги для машин, розмальовувати стовпці на узбоччі: благодать, птахство співає псалми і зацвітає дика груша на пагорбі; працюємо через дві доби, підміняють пенсіонери з висілку, один кульгавий, якось п’яне пішло прив’язувати пором, а ще не причалили, бльовк сандальом, то потрощило ногу; другий безпалко, трос одірвав вказівного перста, теж по п’яні; часом виб’є електрику, трудно клюкою тягнути пором, головне до середини, доки линва вляже на дно, тоді, при гарному вітрові, пливи посвистуючи; глупим смерком п’янезні будять на перевіз: вставай, душа просить місця за чорними водами! йду і відчалюю до виноградних гір, супутники з лицями привидів кутаються в шкіряні плащі, комір піднятий, капелюха вітром зірвало, бачу, голий череп замість волосся, — свят, свят, свят, — головне відмовитись від оплати; напитували Северина, як поживає, чим дихає, язика розпускає, прищучимо, передай, на всякого маєм ордер; відказую, — всьо путьом — і гості розтанули на ґрунтовці між отуманілих гір; дрімати на лаві під затишним дахом будки для пасажирів, парча неба зоряна, почастували бражкою, теплінь на дворі і молода хвиля загойдує, бекас над видолинком злякано продудонить і від цвіркунового співу серце лагідніє вві сні, буцім навіки; дорога в свічкоцвітих тополях скоро запалить горби тюльпанами і браконьєри з гасовим ліхтарем розставлять сіті на раків, малий під берегом присвічуватиме з носа човна, одні поплавки біліють і вітер пахне смаленим рогом на споді раколовок, роса з вербового гілля цюкає стрімководь і шерехтливу клешнисту здобич на дні емалірованого відра, гукають, Богдане! до гурту! соточку потягнеш? питаєте; солі осьо вам приніс, кропиви, кропиви в окріп побільше кидайте, раки люблять попаритись, змерзли за зиму; пускай черпачка по колу; лютий же самвидат, дайте запити, дайте но пивка; правда, щезають рубіновоокі, ядучею хвилею вимило з нір, заїзджий умник пояснював, радіація, зате риба, — сказати вам? — пішла в скажений нагул, отакенні корописька, не дам збрехать, сам пожежною клюкою на мілині закабанив, теплохід оглушив, як бомби гахкають, жируючи за перекатом; така-то житка, мій діду; позаминулої весни повінь дибки поставила крижину, зірвала пором, — а нехай тобі зачумиться, — дістала до погребів, крига на кригу суне і, наростає на повороті ріки, вода затоплює будку лебідників і дерев’яний, обтягнутий газонівським скатом, аби линва не прогризала, барабан, змиває павутиння на щитах техбезпеки, пил на підлозі, глину на жолобках лопат, перекидає електрокаміна з їржавою спіраллю, піднімає дві клаповухі, забуті шапки поромників, корзину в лусці, весла, брезентові рукавиці, під вечір перехльоснула корито за електродвигуном (такий собі реостат із крутим розчином солі; синьою ізострічкою обмотані важелі; чим більше солі, тим хутніше пором біжить, без посмику, бо техніка позлітає кедроні мамі) змило й виплеснуло за віконце хакового, покинутого якимось дачником картуза, крутія пообривала тупі сокири, відро без дна, балона з брагою на пожежному щиті, — недавно заквасив, стільки халви і яблучного варення змарнував, і пропало на пшик, а дріжжі, спитай любого, на вагу золота, — виставила більмо прожектора за халабудою: під час туману вмикали, хоча лебідник і так порахує сорок сім обертів барабана, і сипонуть мотоцикли на беріг; отож, розповінь, птахів налетіло й рибалки егейкали, розставляючи палатку на горбі; коли протираю сліпи й очам не вірю: цілісінький будинок пливе, на димарі кіт вмивається, віконниці втомлено веслують, фіранка махнула вишитим весільним рукавом, на підвіконні зоріє родзинками розполовинена пасха, настрій святковий, хата причілком зачіпилась за вимостку, — вохристий причал для "Зорі", що ламаючи крутими хвилями береги, викидає мальок на обслизяну піною зелень, — дім крутнувсь навкруг бакена і котяра вусом повів на рибину, яка мелькнула плавником між сухої рогози; дідора десь доп’яв клюку, щоб безхозні колоди викотити на узбережок, показав нею мені, глянь, пригнулися, по команді залягли зацуценілі від тиші сапери; гримнуло! крижина храпнула з болем перебитого кінського хребта, хату засмоктав вир, кіт на спухиреній фіраночці мить протримався і туди ж, таке ревисько стало, пощитай пригнали на заріз череду здутої худоби, вода, кленучи тіснину, згорталась апокаліптичним сувоєм до неба, вощана, вивітрена до блиску обочина ледь втримувала на долоні автобусну зупинку з проламаним черепичним дахом і чотирма цеглинами замість лав, гупала бляшана вивіска на вітру, засіваючи іржею самотнього водія, що ліктем оперся на двері "пазика", вчора покинув курити, гризе карамель і марно виглядає пасажирів; гуде ріка, аж тремтить, аритмічно бухкає оголене дорожнє серце-знамено і на околиці, незлі й терплячі, розлунює повернення молодого поромника; йому чай, тютюнець, декілька старих журналів про кругосвітні мандри, саффарі, гробниці, скарби; йому мокре віття черемухи за шибкастим південним вікном протирає імлисте небо: прокинутись, — горе мені, — від листопадного шурхоту піску, що несусвітньо ранній зальотник, сидячи на мотоциклі з вибитим, зазубристо хижим вітровим склом, жменею сипоне на шибку; причаль до полоненої, митарської гори з аршинними надписами на скелях; імена страстотерпців, порятованих виноградом, витесані давно, відчаєм склепу від каменя тягне, втікали на шахту, заробіткувати за черпак пійла, отут полягли; золко, вар’ят зальотний шипшину для аптеки рве, аж рукавиці йому парують, задихався, покинув мішка, мовчки "примою" пригощає; дякую, потім гукнеш, затовареного в акурат доставлю; мені однаково, та й світ однаковіє відтоді як сина вбили на винограднику; мені вартувати лозу для птиць, для душ, які будуть покликані на свідчення проти єресі: діду, чуєте, настає молотьба? на ціпах репає збучавіла сириця, подвір’я снопами заставлені, тремтять маревом, бо на стрісі роса зализує пекучі, ополудень вищерблені, зубенята серпів і за громами кар’єру баржі вертають у літо. Змилуйся, доле, для чого мені, самотньому, чути хрипкувато облесливий бас Северина, вірного наказам вождів слуги, такого, що тямить берегти государствену тайну і розбалакує про несуттєве: помиляється той, хто вважатиме мене бездушним, бувало, апатія приковувала до стільця на манір засудженого до страти електрикою; нерви оголював страх за Марію, балакучого мала язика; страх нагадував грудку каші, холодної і слизької, з налипом собачих шерстин, — давився з пригорщі, підгиливши кастрюлю в буду; порятунок: зневага до словоблудних інтелигентиків; вони при зустрічі вбачають у тобі різника, шноблем затуляють носову хустину на серці; сволота, однаково розпиналися перед вождем, нині, бач, вибудовують трамплін на Америку, борці з ягнячими ріжками, маніакальні хроніки, за два фанфурики цитрусового кальсони й вітчизну пропили, для вас тюрми: спасіння від аліментів, цирозу й гарячки; дурні, бо невдячні; мусіли б руки мені цілувати, на колінах проситися: посадіть, доконало похмілля і клімакс тещі! а то розсопливились, понемаш, підняли пресу на ноги, ґвалт, рознюхали масові вбивства, мало, ой мало скручував в’язи писакам! Запитує мене генерал про газети, в курсі, аякже, читаю про урядову комісію з митрополитами, з депутатами, з представниками заокеанських голосів, злетяться відкопувати наші могили, курсом розрядки, — похвалив генерал і, пристукуючи по столі, викладає орден Червоного прапора: за чисту роботу сам одягну, операція тонка, провалиш, сам позриваю погони; таршінірал! група вже в спецлітаках, на аеродромах подвоєна охорона; все чин по чину, бронетранспортерами замкнули ліс і зразу відкопувати, деякі зотліли геть, обережно вкладали назад, дерн приплескували саперними лопатками, ювелірна роботка, по правді скажу, але й специ підібрались, луччі академіков; на сухому й покійники пристойні, перекладаємо на плащ-намети, звідти в спеціальні герметичні домовини і легким ходом урядового авто доправляєм до аеропорту, і на Москву: там наші парні погладили гумовими пальчатами вижовклі черепи, остограмились спиртом, пінцетами дістали радянські кулі і вклали гестапівські, дещо приклюсклі, дещо прибиті зеленою цвіллю, рівно на стільки, на скільки вимагає час від розстрілу офіцериків, навчені, маємо відділ для таких справ, маєм музейні зразки вогнепальної зброї і свинцю від початку діктатури пролєтар’яту: наша гордість! доки парні затовкали нові набої в старі черепи, мені в персональній палатці серед лісів мозок сох безпричинно й розвалювався трупною жижею; доки, думаю собі, отако скніти на налигачі інкстинту смерті, ну орден, ну пенсія, ну обмине тюрма, ну, а про радість коли подумати? ось мертвим однаково, ями відкриті, дихайте чистим конвалійним холодком, сержанти завбачливо брезент розіпнули, молодчаги, спритники, вода понатікає дощова, тоді вичерпуй мотнею до привозу покійників; прекрасну молодь виплекала все таки рідна страна, всьому лічному составу підпишу похвальні листи, повкалували на славу! от гадство, вода, грунт обсунеться, непорядок, міжнародна гавкітня, наганяї від уряду, ганьба, трибунал, або ще гірше: партдогана з занесенням в облікову картку! біда ж врятувала: уявив, пробачте на слові, всраний приїзд делегації, людей, чия основна професія: пошук смерті; отож, почнуть підкопувати під живих, утверджувати себе шляхом безчестя влади, — колективної власності нашого ордену атеїстів, наших завоювань, наших скроплених кров’ю святинь, наших пам’ятників, наших сільрад, наших районних комісарів, наших молочних рік, наших кисільних берегів, нашої рівності, нашої злоби, нашої неповаги один до одного, нашого ледарства, нашого унинія, нашого гніву, нашої брехні, нашого спільного злягання з жінками, наших тюремних звичаїв, наших наказів носити однаковий одяг, паруватися в означений час за сигналом залізної рейки, піддавати смертній покарі ту, котра з бажання бути красивою почала рум’янити пику й носити взувачку на високому каблуку, щоб здаватися вищою зростом, наших немовлят, вигодуваних спільними грудьми начальниць, бо виробництво потомства має на увазі інтереси державні, а приватні громадяни кепсько його виховують на погибель державі, нашого верховного Метафізика, що знає історію всіх народів, всі їхні звичаї, релігійні обряди, закони, ремесла, астрономічні науки і богослів’я, нашого обов’язку працювати по чотири години на добу, рабів використовувати на копанні ровак або інших тяжких роботах поза містом, решту часу проводити в приємних співбесідах і читанні, наших кульгавих, що на старості несуть вартову службу, позаяк володіють зором, наших сліпих, котрі чешуть руками вовну і деруть пух для подушок, наших суцільних калік, які володіючи одним лиш слухом, працюють радо на перехрестях, отримують гарний догляд, доповідаючи державі про все почуте, наших астрологів, наших лікарів, що вирішують який чоловік із якою жінкою як часто повинен ділити ложе, саме з’єднання протікає під наглядом особливого чиновника, проте якщо якась не понесе від одного мужчини, її спарувати з другим, якщо й тоді виявиться безплідною, тоді надходить для загального користування, але вже втрачає повагу, нашої смертної кари, котра виконується тільки руками народу, всі громадяни плачуть, молять пом’якшити гнів і побивають камінням ворога, наших сотників і головних майстрів, що одночасно є суддями, владні засудити до вигнання, бичувати, обкладати доганами, відганяти од загальної трапези й забороняти злучку, наших урядовців, чиїм обов’язком є очищення совісті громадян, на таємній сповіді народ відкриває свої прогрішення властям, очищає душу й вклоняється великому глобусу на алтарі, ціпеніючи перед Всесвітом нашого братства свободи! отож, подумав собі, прибуває обдристана делегація, а-га, відкопуйте кості; якщо відверто, мені накласти на тих і тих, тільки дратують вискочки, розумників, скептиків достобіса розвелось, невдячні, для кого, спитай, ми будували, возводили це Місто Сонця? мені б на розум не спало бахвалитись, а повірте, є чим, є нікому невідомі сторінки і теде, і тепер, є чимало сверблячого на язиці, а тута заявляються пісногубі з пощербленими об авторучки зубами журналістики, висвітлюватимуть події, їм слава, їм увага, їм почот; нате от, викусіт! для моїх дітей батько завсіди по командировках, виростуть, зовсім заплюють, це в ліпшому випадку, а в гіршому котрийсь десь щось збовкне і підголюй потилицю під статтю, кокнуть за розголошення таємниці! отак і минула кортячка до самозгуби, немов тих офіцериків мертвих наново перестріляв, суче вим’я, така сила мене зморозила, ковтнув спирту, відсунув розкладного стільчика під стіл, іду приймати по-московськи реставрованих трупів; форма витліла, по кишенях розтикали злоті, марки, німецькі газети, всякий побутовий дріб’язок, бабські заколки, пудрениці, медальйони з волоссям; аж пригадав молодість, — від одного мого прізвища начальники лагпунтів ставали імпотентами й брали під козирок, слухайте мою команду: розтріл потрібен для екології! пояснюю, дістали мертвих і мені закортіло лягти слідом, а вдруге полоснули свинцем ексгумованих офіцериків і нормально, — запанував природній баланс, — їдьте, делегації, їдьте, оонівці, їдьте, представники Ліги націй, їдьте, папські нунції з Ватікану, їдьте по справедливість, яку ви потай рахуєте помстою мертвих, вона знешкоджена нами, їдьте, дурні, на світле торжество гуманізму, їдьте на потіху моєї зневаги, їдьте всі! гад буду, таки поз’їзджаєте з розуму.