Засинати в своїй хаті, — та подумки надходити додому; десь за хутором зустрінеться дід, він понукає на коней і обличчя його усміхнене, майже святкове, а коли підводу підгецує на бакаях, то з прикиданого травою мішка сіється на піщану дорогу і розлякує рудих лісових мурашок струмінь кальціонованої соди; по білому сліду дрібцюють родинні злидні, заплакані від ядучої білоти, серед них припізнаєш себе, відколи дід повернувся без пригорщі виміняних чорниць — дороги внука пекучі; ось і село; крилата туга б’ється кукурудзяною загатою об шибку, димок на негоду мишієм услав землю; щоб стало видніше, притулись долонею до вікна, бабця замахується цопалкою на відігрітих мух і забалакую сама до себе, ти бач, ці паскуди тоже очі мають, тікко гойдь кляпавкою і полетіла, зараза, пам’ятаєш, бабця запитувала малого, ти чом не доїв цього вареника, хіба він грішний? пригадай, один раз на молодість приїхав передранковим поїздом, боялась відкрити, бо засвітло ждала своїх; це я, чуйте, осьо й собака пізнав мене, цепком перекидає каструлю, — руку на одвірку схолодив протяг крізь дірочку для ключа, яку відтикнула бабуся, щоб упізнати гостя, — проскреготів по скобі засув і хата війнула теплом літньої людини, запахом злежаних укривачок, ковдр, лляних поцвілених занавісок, недільної давнини хлібом у скрині (в спрату від мишей) і вкам’янів черствий і безпорадний, мов грудка могильної глини, плач під горлом; ви бабцю, старієте, мене ж поряд немає; човгаючи важкими, збряклими ногами до ослону коло прочахлої груби, повільно, мов відталу ріллю, долаючи підлогу, бабця пожаліється на електроплитку, подивись-но до неї, хлопче, — і, поторкавши спіраль ножем з дерев’яною колодкою, побачиш, ось розгорається і накипає нетривким теплом яскраве, іскристе коло, таке схоже на майбутній поромний обід-дзвін і на завихрене в опівніч грозове небо; милий світе, що пах гарбузяною кашею і трудив зуби холодним, перехилки з гледчика, молоком, чесний світе, засвітись пам’яттю з нічних доріг, озоновим, надвисоким, п’янким, як атмосфера юнацьких марень, втраченим часом, подобизною днів, що єдині заступають від такої ж нереальної, немов неіснуючої, але присутньої навкруг володарки сарани — світе лагідний, присновидь мені тих, що пережили все й не озліли, бо не шукали ворогів, а зустрічали біду як випробовування, бачили звірства як нагад про існування потойбічних мук, дякували совісній долі, що вберегла від гріха і не їхніми руками здійснилась кара; дід вибрав смиренність перед лицем зла, — під’юдливої мсти зачуханих будівників раю, — дід встиг побачити по світах весь огром і заюшену, нелюдську силу біснувань, малописьменний, простий розумів, що розпухлинена гординя триватиме до написаної пори і, якщо дочасно прийняти виклик, самоспаленням вгріти пекельну безвість, то збезсиліє перед нею душа і сила; дід, знаючи про безнадійність знань, приховував ті свідоцтва, про які списувались тисячі й тисячі книг, над якими громадились мільйони й мільйони подихів, вже й сама множинність полеглих слугувала демонам, розсіваючи лепру безкарності й тим увічнюючи одержиму справу, біснуватий, гнилий і смердючий, як скажена слина, єретизм, розбризканий понад святим вогнем інквізицій; дід жив, мов щодень отримував передишку смертника, мовчав, боявся зашкодити сім’ї, здивування волі ховаючи в мисливський захват, там почував себе справді звільненим, неокраденим, молодим, коли припадаючи на праве коліно й сліпнучи від морозного сонця, бив нулівкою по рудому, витягнутому на бігу, звірові — постріл батожив льодистий сніг і кидав лиса на спину; бабціне ж терпіння походило з обов’язку праці, з повільного, майже родинного, знання про світ як про свого ближнього, з вибачливої любові, з усього того, що постає внаслідок теплого погляду і вечірніх вдивлянь в одомашнений, стиснутий селами, простір; бабця пригадувала одних за одними, підлих за облесливими, плюгавих за злими, ледачих за видзігорними, мертвих за живими, свекрух за невістками, хто звідки прибився, куди пішов у прийми, всі коліна сельчан, котрі ніколи її не знали, зате вона пам’ятала їхніх прадідів, з однієї постави правнуків пізнавала померлих і докладно розповідала про них все те, що вони мусіли б повідати в чистилищі; часом плутала живих з покійними, нітрохи не помиляючись в їхніх характерах і долях, мов імена існували, як підроблена на циганському золоті проба — бабця знала достатньо, щоб віднадити себе від миттєвих розчарувань і вберегти дітей для мовчазного й працелюбного продовження віри; батьки ж твої, змалку пізнавши даремність нарікань, покликані зжити свій час в безживному царстві, просто зжити, як довгу втрату свідомості в літа хвороби, батьки також витримали і тим утвердили надію — для тебе, покликаного на розповідь, що віковою каторгою, віковим безсловесним приниженням, віковою гідністю перед сильними позостала на світ і всіма жахами вбитих благань, всією тишею сповіді покликала ангела справедливості; зупини зоряний смерч, ось він близько, опівночі, Ангеле, втихомир грізну, мов підняте море, пітьму над катованими передчуттям, ледь живими в мармуровому світлі скорботи; тоді гладишку з молоком поставив на стіл, подивований тягарем, таїною всього, прихованого за довготерпінням, коли відвикли нарікати й за кожним неспокоєм сподівались гіршого гніву, прокидаючись від скрипу кватирки, наче б від грому приклада в сінях, посміхаючись так, наче б мали заплакати, доживаючи з чистим серцем, мов і не живши зовсім, та щоб вони не робили й куди б не йшли — все одно так непоспіхом, так помірковано й тихо, так впевнено відходили до останніх берегів, що в одну зоряну опівніч ставало зрозумілим, раптово відвертим, як молитовний зміст, що там їх чекає правдива вічність; там світло й праведно, мов після дощу навесні, а тут в моїй сутінковій пам’яті бабця ще послинює в пучках нитку і схиляється над швацькою машинкою "Зінгер", від окулярів яскравий падолист залатує станину і нитка, вкотре заломлюючись об голку, зрештою пронизує сталеве вушко, гуркає підсунутий стілець, сичить, пробуксовує ослаблений пасик, з радісним вистрибом подзеленькує в шухлядці з десяток великих, обрізаних на старому пальті, ґудзиків і латунний наперсток, зшита й обстріпана полотнина виповзає з-під сталевої лапки і в очах кота кумедно підстрибує котушка ниток на сталевому стержневі, — бабця зшиває торбинку для гречаної крупи; скільки жив, стільки й нидів торбешником; звук зшивання злидарського полотна переслідував по торбешних дорогах, серед інших невдах, звук неміцної, роздертої на клунок, матерії з напірника, звук тріснутої на спині, протлілої від поту, сорочки і однаково болісний, як присохлі до рани, напівобдерті бинти, кінцевий розрив ниток, що єднали торбинку з станиною; або згадай свої парубоцькі вельветові штани, холоші на сорок п’ять, сам майстер розкрою в районному ательє внизу обстрочив блискавками і перекинуті через лікоть, ще з крейдяними рисками на поясі, урочисто вніс у примірочну; скільки куряви замели, розривались на парканах, лисіли на колінах, кожним витертим рубцем наближаючи до відносної волі, мов пасасту одежу смертника заміняли на загальнотюремну робу — це й означувало дорослість — потім, коли подався в науку, з тих подертих штанів бабця зшила собі робочого хвартуха й спідницю, і зносу їм не було; і ось, минувши листопадну імлу, знову бачиш ледь доторкнуте ниткою сталеве жальце, рука в старечому ластовинні злегка тремтить, і два німби від окулярів, затиснутих, мов лупа, також тремтять і розпливаються, подібно до твоїх спогадів нині; й саме протинання вузенького вушка голки вказує на неминучість воріт, і двоєдина, жива і посмертна доля, з’єднана вечоровим світлом і розділена крізь збільшуване скло, завмирає на полотні вощаними окапинами, двома сльозинами, двома радісними слідами на початку дороги туди, де більшість, звідки сяйливий погляд пронизує тепер і дужче всього живого пробуджує, воскрешає до життя і нагадує про тимчасове й вічне, каже: пора тускніти чорнилам на поздоровчих листівках за портретною рамою, скрині з хлібними крихтами втрачати медовий і круп’яний дух, літо минуло й ніхто не довідується, дочка не привозить чималого кавуна, якого по скибочці можна смакувати тиждень, ще й трохи лишити онукові, нехай попробує, от солодкий, можна сидіти на лаві під кущем зацміну і усміхатися до кота, що спересердя, від граду струшених вітром слив, кидається гасати за листям, цілий вихор враз зависає і гасне над сухим, навпіл зрубаним, стовбуром ясена, — на ньому вирізьбив рік смерті діда, якраз під роздвоєнням, і обрубав згодом на дрова засихаюче дерево з гладенькою корою, по тому декілька літ там гіллячились пагони; там, за кролячою кліткою, стояли й борони з вимитим, костеревистим пирієм на зубах; опираючись на них, вирізав ловку ясенову паличку, котру замість ручки приладнав до бамбукової палюги з переламаного старого вудлища; все ж полегкість для бабці по воду йти, пів пластмасового відеречка приносити, коли нікого немає поряд; а потім, по бабціній смерті, знайшов у закутку в сінях цілий оберемок тих підпирачок і костурів, серед них і той, бамбуковий, останнє опертя і знесилений докір тобі, живому.