Забув сказати про Лавру: до поїзда кілька годин і номер схову на вокзалі 196-Б, секція 392/3858; за такої часини і шельпіт дерев, і дзвін трамваю, тисячоноге вовтузіння юрби нагадувало сонний шелест вінків на цвинтарі: одвідати давнє; з другого поверху лаврської бібліотеки так любив бачити за вікном торжество осені над синім золотозірчатим куполом, над туристами в захваті фотоспалахів; знову читати про скіфів, слухати вигуки двірника, дзвінничний передзвін через кожнісінькі чвертьгодини, горобець чистив дзьобика об віконну раму, дрімотне тепло з медвяністю груші за вікнами уявлялося маревом скіфської волі, а восени, перегортаючи сторінку в тиші, яка витає тільки в древніх монастирях, міркував про ніщо, про кінець початків, про зникнення всього, малів, помічаючи геть обезлистілу грушу, і за оградним гіллям тривожною німотою розвиднював купол храму, що будив висоту, як крик перелітного птахства; заносився дощ, вицокуючи по підвіконні, по безфарбних, обгризених градом, покрівлях будинків, по водостокові, по вишукано стрімких колонах, — золоте ліплене листя ставало спорідненим осені, — по необталій дзвіничній свічі в німбовому полум’ї святих під меншим куполом, зненацька відкривалось небо, і близьке прядиво хмар і вікно з навпіл тріснутою шибою кликали безслівно, як туманна річка, так лагідно, і так завразно плинув ще живий і вже споминальний день! гасити лампу, зачиняти вікно, враз неповторно глухішає стукіт каштанів, плоди тарабанять по блясі і поцілунковим звуком вітають землю з вичахлими слідами ченців; нести книги на оберемку, дух безсилий перепливти цю розповінь вечірнього неба, багрець призахідного вікна, прохолодний стук штампика на квитанції, мишачу занишклість пилу на стелажах, щем прикусеного дверми язика килимкової доріжки; ніяких думок, позаду й попереду таке глибоченне, таке ясномінливе прірвище, що заболить раптом і скрип завіса на дверях, і запах дорогого тютюну, яким добродій на сходах натрамбовує люльку, мізиним пальцем притримуючи чубук, і тихий сплеск гребеня в дзеркалі, і воркітливий закоханий сміх студенток, і стомлене від дощу обличчя, і розламаний гудзик на старому плащі — заболить незліковним болем вічного, раз і назавжди. В черзі біля ближніх печер нестарий, підпоясаний білим шнуром, монах спирався на костура і розказував екскурсоводові, що довгий час після війни тут протодияконом служив, а коли монастир закрили, — ви знаєте в які роки, — то подавсь мандрувати, постився в північному скитові, одвідав древні обителі, служу, як можу; зрідка до ченця підступали сміливіші тітки, запитуючи порад, він одказував і благословляв їх широким хрестним знаменням; зрештою увійшли, минули пекло на стінах; сутінь і жовтизна печер дихали прикритими тут розтривогами і невірою напарфумлених екскурсантів, чимось аж надто тимчасовим; монах, перехрестившись і прочитавши коротку молитву, припадав губами до кожного скляного віка, під яким покоїлись мощі, а збоку дитя скубало матір за руку — чом дядя цюлує їх? — то його рідні — відказувала жінка; я боявсь порушити його молитовну самоту і бачив тільки слід поцілунків на склі, мов продихували морозну шибку, бачив широку спину, дві білих китиці, набойку на каблукові чобота, коли він переступав на вищу сходину; в лівиці шапочка і костур, і тінь троєперстя ковзала по стінах; він сам звернувся до мене, останнього в текучій черзі на вихід, я також перехрестився на нетлінні останки, вдвох, сторонньо від натовпу, ми помолились у підземній церквиці, повній м’якого вощаного світла століть, мов обзолочений пилком вулик, і вийшли на пронизане лютою прозорістю подвір’я; на мою розповідь про Грушів він відповів без подиву, що так і мусить бути; пошукали якийсь відомий йому колодязь, пригубили води; після війни найнявся сюди будівельником, дві контузії, пенсія мала, я бойовий офіцер, командир батареї, спасибі владі, і странствую за інвалідським посвідченням; прийшов я сюди, роблю всяку роботу, коли слух пішов, мають нашу бригаду перекидати, — й ігумен до мене; оставайся з нами; я й не думав ніколи, не знаю, чи є Бог, чи нема його; ігумен тоді: помисли з тиждень; я жив собі й жив, я й забув, що стала пора відповідати; ігумен назустріч, і усміхається так проникливо, радісно, ніби вся моя доля без мене щасливо вирішена: то як, надумав? і хрест святий, поки він не спитав, я не знав відповіді і не мав віри; аж раптом вмила така полегкість і така ввійшла сила в мене, така чистота, так захотілось жити, це після смертей, після хвороб, після всього, так якось дивно і світло стало, що хтось новий у мені відказує; так, згоден; всяка віруюча людина має високу хвилину навернення, перші дні, перші літа каяття і віри, та всяке світло тьмяніє від людей, потрібно пам’ятати, молитись, дякувати, цуратись відчаю, замолювати пристрасті свої і ближніх, та ти сам знаєш; то кажеш Грушів, траур, так і мусило бути; яким ім’ям тебе згадувати? богоприхильне ім’я; мене Ігнатієм звати, запам’ятаєш? ти як ідеш у світ, іди й не бійся, милосердне заступництво з нами; я вже стільки сходив! у світі самі хвороби й марення, дух звірячий і дух людський однаково тлінні, та Бог посилає, треба; для небагатьох, але не знаєш для кого; і слава за все, слава. Коли прощались, чернець, геть як у старих романах, розстебнув чистий, ледь надстріпаний комір сорочки і з-поміж декількох на шовковій стрічці хрестиків відчепив за кулко один — візьми, носи. Дякувати Богові, досі ношу.
34
Аби день і настрій, і діти на межах обламували кукурудзяні качани, обскубували руді косми, пробуючи, чи цвиркає молочко, відтак ховали їх за пазухи, і тітка дерев’яною ложкою підсолювала окріп у чавуняці на двох розжарених каменях, і дід, присутулившись, ніс драбину за спиною, щоб приставити до причілка, то б нагадалась хата: там на горищі важкий, дубовий, певно столітній, ящик з прадідівськими інструментами — пощербленими стамесками, терпугами, лобзиком, полотном для різьби по залізові, фуганком із кучерями соснової стружки, дубовим молотком, сталевою лапою для підбивки взуття, складаним метром із бляшаними наконечниками, в позначках хімічного олівця, схожим на гармошку з дерев’яних колінець, набором викруток і гаєчних ключів, і різним дрібним господарським причандаллям: фарфоровими, ізоляційними роликами на метровій мідній дротині, мотком знайомої, як спазм, засохлої і здерев’янілої, колись липучої, чорної, трап’яної ізострічки; нею обмотував топорище дід; а на споді приховувались: кавалок замазки, врізний замок, дверна кольорова ручка, шальовочні цвяхи, клубок провощеної і клубочок насмоленої дратви, шильце з латунним, обрізаним з гільзи, кільцем на держачку, швайка з пропиляним вістрям, ковані рибальські гацюри на сома і гакуватий павук для вилову потоплених відер, шляпкуваті оббивочні гвіздки в пуделкові з-під карамелі; там досі на бантинах розсихаються, порохніють вудки, так давно обкоровані і для гнучкості декілька разів змащені ріпаковою олією, з навмисне розтовченим грубим кінцем, щоб надійніше, краще захромлювалися гачки-ковтунці на малу провесінню рибу; там стільки скарбів дитинства! наприклад, збоку від нічліжного, застеленого картатим рядном, сіна стояв бутлик з вишневою наливкою, аж легкий хміль досі пробуджує будь-де, і тихий, мов виплаканий, вгадуєш по людях сліди родинної благодаті, немов душа надлітала ночувати туди, де причілкове вікно затикнуте цегейковою шубкою з витертими біля гудзиків латками і попелястим підбоєм, таким збуджено радісним, зимово рідним, близьким, що горло тисне судома, тисне шаліком, яким мама пов’язувала під настовбурчений, аж клаповухий, комір пахуче теплої, вгрітої коло духовки шуби; там до світання душа ховається і відтерпає в рукаві, доточеному з обрізаної поли на четверту школярську зиму: душа пізні повертається звідти, від ящика з інструментами, якими нічого майструвати, від бутля з п’ятьма засохлими вишнями на денці, обтріпує густий і сверблячий пил радіактивного горища і надлітає до володаря, що ось прокинувся в чужій хаті, встає, пригадує себе, перехилці ковтає воду з чужого відра, дивиться, довго вивчає довгобразе віддзеркалення на емалірованому дні — і на солодку й жахливу мить почувається втраченим; та щось пригадує і вмиває лице — йому йти на люди.