Осене, світе ясний, якби знову прокинутись за відгородкою бабціної хати і прислухатися до розмови, — о, кума чось пильгучить, всю самогонку розпродала, нема мови, скучно без п’янюг, — мона? така погодіна, анех тобі, скину туто галоші, — чого ви там моняєтесь? заходьте, — ото городиська в неї, насилу зійшла, такий довгий, а бураків! повен льох буде, — диво шо так, товар годуватимуть цілу зиму, ще й на весні продадуть — послав Бог сусідку; а копички сіна в Юзика погнили, — не прибрав, хіба то хазяїн, — третій укіс уже в неї вистоявсь, бичару має двохрічного: там загребе тищу рублей, — отото капуста вродила в Надьки, — в неї капуста славна; попелу, кураків підсипає, — чоловік неїн підвалу міняє в хаті, зогнила, там же та хатина, як вітряк; він дерво доп’яв чортій звідки, а фундаменту нема-а, тепір міняє донкратом, — нехай міняє, яку халєру має робити, — а Марійка приблудна, шо по літричках старцує, знов прибилась до мене, ще й камандує: принеси яблучок! біжи в садок тай нарви! я не можу: ноги замочу, — але ви гляньте, кума, на мої руки: чорнезні які, горіхи лущила, каже Богдан, шо в ніх є йод; і не одмиваюця, — та воно само зійде, — знаєте, Марфа продала хату; а в самої три поженяться, тай куди? — о, то старший натаскав дерва на три маєтки! вже порізав на доски — вже?! — а пінсіонерам нібито дають пшеницю, — не знаю, я її ніколи не брала — чуйте, Генько казав, на врублівщині такі бураки, шо п’ять бураків і мішок; тай то: завів стільки сратви, качок, королів, гусей; кажу, займи поздовж і твоє все поле; смієця лукавий — хата замикана? — да-а, Марійка сказала, не откривай, буду цілий день спати; а, кажу, спи, мені треба йти; болота кругом, поки канавою під плотом дочовпла, п’ять раз галоші погубила! це машини з бураками багна понятягували на соше і кругом, така слизотіна... — западає мовчанка, слух вистовбичується зайцем на ріллі: стиха поскрипують двері на горище, шелепає цибулинням біля лежака кіт, воском плавиться теплосумний вересневий день, дужче, ніж картоплинням, пахне квасолею, яблуками, відсирілим на дощ тютюном на підвіконні, та ще німіють перед відльотом ластівки — і тільки хитиво дротів між деревами виказує пташиню присутність; цокає під піччю саморобна дерев’яна пастка, мабуть, здатна відтоптати ногу слона, бабця відсовує стільчика, на совку, притиснувши тріскою, виносить мишу на двір і викидає на сором котові; лежиш тихесенький, знаючи, що зненацька, повз цвіркуновий дзвін, залунає розмова, — це оно у вас чужа біла курка, о, дивися, до мене Надьчиних ходить дві, — акиша-га! — дощу сьодня не буде, так оно висне, висне, а не замрячить, — це правда: Кольків хлопець за границьою служить? назбирає грошви за п’ять год; та й батьки на нього роблять; охвіцер; зара кругом так, — дітям пхають усе, — от цей кіт та лазить, тільки-но ж сидів на дворі, вже на повітці; шоб тобі вилізло, — треба йти, розпалювати грубу, пекти картоплю в духовці, бо Марійка з голоду закоцюбне; вірите? сутками після походеньок спить; пенсії нема, дітей нема, шо має робити? старцюй бабо! — кажете, піднімає хату хазяїн? — п’янюги дубка з лісоскладу принесли, обтесав і туди, під веранду, добра підвала, — потім веранду присуне, так не покіне ж... хто це ходить під ворітьми? шо це за чоловік... — Василь п’яний, вже по мене; допитався в Марійки, от — добривечір! мона зайти? дайте горіхів, мамаша, — на... — вот спасіба — ти в селі знов живеш? — нє, в районі, жінка закликала сходитись, питаю, Саша, ти заскучав за батьком? ага, двоє дітей, не знаю, шо буде; номера на мотоцикел, номера получу і поїду туди, там рога на заводі мона взяти хрустального; дав якогось рублика хлопцям, а за тридцять п’ять продаси, ціни пішли скажені; хоч халви куплю дітям, — то в тебе вже три, чи то штири жінки; і в селі баба є, — та ледача, матері дулі дає, гиркається, нехлюя; знаєте, бачив вашого Валіка, — якого Валіка? — вашого, я ж його знаю, — та якого, ти диви? то Богдан — да-а? ми з ним так побалакали біля вагона, — я думаю: який Валік? в нас Валіків нема, — то я спутав: я на нього Валік казав, — то ж Богдан! — ну-ну, Богдан, Богдан; вийдітно, бабцю, в сіни — шо там сікретнічати, кажи, шо прийшов по вино; то вже ходімо — ... підсісти до столу, випити кислого молока і глянути на курей, що кубляться в тирсі за дровітником, січуть лоскітних бліх, запитати в бабці про Василеву долю, — має по світі трьох жінок і казиться, не знає, де жити; а ця кума! о, в неї очко, зазіхає, шо в кого є; а скільки бураків у Ганьки, а скільки всього; та вона гибіє в колгоспі за города: шістьдесят соток... — ... бабця лущить гарбузяне насіння і пальцем згрібає бубки на столі; лушпу окремо — люди роблять, то й мають; ото зернята добрі, попробуй, добрі? — ну — попросив горіхів, дала, колись города горав, кабана колов, — помічник? — дуже чисто зробив, без крові, тоді льоху тримали, дужже гарне сало було; кума аж руками зметнула: ой, у вас гарбузів! на машину не влізе, — заздрісна? — ну, світ забрала б; хороші зернята, тіко не подужаю їсти їх, зубів нема, в пеньки залазять; ой, Боже, мій Боже, ото знають виходи п’яниці, сказали, шо до куми пішла, — вином торгує? — він шось привіз за пляшку, — що ж він ладен приперти? — він знає шо! треба воду змінити в букетові; таких квіток аби в Кійові виніс на базар, то ж продав би; нарву снопа хризантем, візьмеш? — не смішіть, знайшли базарювальника... — бабця виходить: чути в горідчику шелест прив’ялих фльокс і плескіт води з відра, вносить квіти в півлітровому слоїчку, ставить на стіл і милується зоддалеки, — от, гарнюній букетик, — шо ж у цього невдахи стільки жінок? — шо ти кажеш? — питаю, чом у нього жінок багацько? — він не може з ними вжитись; чи він важка людина, чи вони важкі, чорт їхню маму знає; це як кому щастя випаде: сім’я; бери молоко свіже, кума принесла, пий; кашу гарбузяну з пирогом бери їж, оно зніми пілку на припіку: струдель ще теплий — тоді перебивався на київських злиднях, жив зневагою інших, зненавистю до себе, та богвість якого вечора, при якій лякливій свічі, згадав голос ангела хати, найближчого ближнього, брата всіх пожильців, всіх, хто був на подвір’ї, всіх, хто виходив звідси, всіх, хто живе в тобі, проживши відчай даремного існування; послухай. То станція! старий, затишний, як антикварна мебля вокзал, — шалівка деінде відійшла і від грому коліс тремтить, і сіє шашелеву позолоту й синю фарбу на лавиці, — всередині фінська груба, віконце каси, легкий присмерк чекання, в кутку на тумбочці алюмінієвий на замочку бачок питтєвої води, латунне, схоже на розігнутий гак, джерело вгамовує заблукалих і спраглих, котрі на свята тільки й роблять, що вештають через залізницю до чайної і назад, п’ють "Біле міцне" з горла, наблатикано радяться, кого б побити, пристають до людей; а нєхіло лі, братія, пєснь яку розпочати! та безнадійно, прокурорськи велично, над перонами з висоти стовпів гаркає —а-л-ляк-тро-поїздздалбуновкійов... прібиваїт на третю путь! — і всі, мов з обіймами, кидаються з розставленими руками: підносити сумки й прощатись; коли витьохк сталі затихне, на шпалах всідається й плаче, — не розбереш, чи то хитро усміхнений, чи то заплющений гірко, — відомий на всю округу, преп’яний Генько; сидить, гойдається, з двох пальців випускає порожню пляшку, щоб вибити об рейку дно, приплентати додому і з виглядом мученика, батька родини, годувальника сім’ї, потуплено розказувати, мовлявто, хлопці заховали в посадці міх зерна, ніс півлітру, пола дірава, розбив, налий-но ше одну пляшуню, жінко; веселий, притчевий чоловік! на складі робив, вивантажували мішки з цукерками, — облитий шоколадом арахіс, — малишня під вагоном колінкувала, запихалася, плювала піском, вантажник подерту ношу несе і сіється ласощ над трапом; ми підбирали, то коли дирк — завскладом на "запорожці"; батіг за халявою, сам рум’яний, лихий, поскрипуючи костилем, підходить, стало так тихо, а Генько, під’юдлива душа, телеп, буцім випустив, мішком об трапа; ми туди, а зверху батюгою по вухах: мать вашу! короїди, вилупки! Генько боки од сміху рве, а завскладом, тримаючись за рампу, костилем йому в груди, як списом: а шоб тебе кров’ю залляло, скікки ти мого серця з’їв!!! Генько встає з четвероньок, неушкоджений, ще веселіший очима, з суворим розканням на лиці несе костиля старому: нат, спасіба, не нєрвчайте, ви ж нам, як тато рідній! — з нами отак і тре, а то б поспивалися гібені мамі, — скаже потім на кухлем пива, сидячи на порозі чайної під млявовечірнім сонцем, коли залягає безвітря і по гучномовцях одно реве: алльляктроміханік! зайдіте к діжурному па станції! нема, нема, тоді ще гучніше й завзятіше: дай плюс! дай плюс! даю плюс! пірєважу на мінус! ... спраглий пустельник, марячи оазисом, так не просив води, як станційний електрик, маракуючи над стрілками, хрипів у переговорний пристрій: дай плюс! дай плюс! піріважу на мінус! ... гудки чмеза, гахкання відбитих ломом щелепастих люків, курява доломіту над вугляркою, вохристі, найліпші для рогаток, кульки залізної руди, що на великій швидкості злітали з вагонів, і калюги на стежці, якою ти їхав по березовий сік, іскрились червоно; скляний в сітці бутель на велосипедному рулі цокав об вилку, колесо підстрибувало на камінні, над прольотами вставав туман, далі ярок — і труба під залізницею дихає чорним протягом; старі ліроподібні ялини пахнуть мохом, мільйонолітним забуттям, живою землею кротовин, теплом воронячих гнізд, вапняними патьоками по стовбурах; так миротворно кругом, здавалось, так буде вічно: від’їхати недалеко, щось добути для доми і повертатися смерком повз семафорні вогні; на шафі біля стосу родинних портретів лежав телескоп і поламаний будильник, лункіше, ближче гримів на завтрашню сльоту поїзд; бабціна кума, розторгувавшись вином, приносила десяток груш у хвартухові; сідали на лавочку під кущем ясмину — дві куми, два незлостивих старечих серця: тихо, мов пульс, мов поминання перед олтарем, згадували своїх сельчан, виказували щось більше розмови, щось глибше вечора й світла злагоди, щось врівень любові і всепробачливого знання людей; вони балакали, гріли в кулаках грушки і старіли щомиті. Лежати на верхній полиці, вгадувати крізь сон, — якою залізничною гілкою женеться поїзд? — злягти на лікоть: безрідна ніч, прожектор над лісоскладом, дорога до чайної, стара вагарня; лиш встиг подумати, що добігши до протилежного вікна, побачить гілля горішин, синій морок над хатою — і станцію проминули.