По дорозі собака прислухався — нізвідки жіночий голос сіявся по монастирській стіні; послала доля баберу, що до сказу мене доведе, по війні тридцятилітньою кобилою льотчика, полковника вроді, оженила на собі, втерла носи шістнадцяткам; вибір був, хоч куди; порода сказалася; вміла підмахнути; по закордонах жила, по санаторіях ніжилась, минуле, буцім чорти хвостами накрили; гебісткою була, таку вдачу мала, що три віки гарцювати могла, завідувати підлітковими клубами, співати ветеранських пісень, отримувати ювілейні медальки, очолювати походи по місцях бойової слави, та підкосило, діти машиною влетіли під "камаз", там автогеном тіла вирізали, ноги старій віднялись і вслабла на вуха; кричиш, кричиш, доки допетрає, гримаса безсилля наллє смолою кожну зморшку на лиці; гукає: коляску на балкол! пери вчорашні простирадла! запни рушником горло! кашу манну давай! лікар щопонеділка підтверджував пульс немовляти, серце, заведене на століття, казав, нехай частіше служанка робить масаж поясниці, наніч обов’язково ванни з морською сіллю, вигрівайте ноги, ну, я пішов; добре, що стара недочувала; ще по дорозі з роботи про постіль мрію, та думати про відпочинок і розслабити нерви боюсь: тазик замоченої білизни просмердів ванну: отримати розтирання в аптеці, забігти на пошту по ветеранську пенсію, загодя уявляючи пральну дошку старечого тіла, куди треба втирати ліки, піддобритись, завести розмову про опікунство: дитина в батьків, стає балувана, а привезеш, стара може виперти на вулицю, пора оформити все по закону; так, ніби виходжу за неї заміж; ні, за тих, кому вона вкоротила віка; хитра бабера до лесбійства гне, кожне нагадування зводить до того, що минула прислуга стибрила кольорового тєліка; правильно зробили, винесли в покривалі, а то як, задарма твої дришляки витягувати, увихатися з судном, тарганити коляску на скрипучих колесах; і ні прописки постійної, ні сімейного даху над головою; одне добре: спить, як убита; здоров’ячко кінське; гостей приводити заборонила, аякже, послухаюся тебе, задрихнеш, телефон у вітальні, проте й чоловіка путнього встидно закликати сюди, в берложище безсилого гніву й котячої шерсті по кутках; перетерплю, випрацююсь, змалечку до мозолів привчена, ще й безвільні самці привчили думати за кількох; за одне долю дякую — за самотність; за полохливі затяжки сигаретою; розвішу білизну в коридорі і на кухні закурю, котам підсуну тарілку з прокислою манкою, чомусь пригадаю козу, яку доглядала вдома малою, вреднюча така коза, дійницю між колін вибивала і хоч ти плач; пам’ятаю, як зараз, отакенний щурисько в кутку сидів, очима світить, замахнулась, а він на гумовий чобіт стриб, айяяй, ноги зватніли, по стіні на подвір’я вигреблась, кажу мамі, більш не вступлю до хліва, а вона мені: диви-н яка дівка, розпанькана яка! по спинярі кулаком, за коси шарпнула: а вигулялась на материних хлібах! щур бідну лапнув, подумаєш, диво! тепір соромно вдома признатися: ходжу за вередливим бабздном; від неї козою тхне, бородавка за вухом волосата, губи в засохлій каші тремтять, хитрує з пропискою, буцім всеньке її життя втиснулося в єдиний подих благодійниці на паспортний штамп; дихне і по-всьому; ага, ще й припоном до ями не вкладеш; будем бачити, перетерпіла історика, витерпіла стількох, перетерплю й віковічну совдепівку, комсомолку на пенсії, активістку за вдачею, генеральшу по прозвиську; підсипати б якогось трійла, та експертиза допетрає; чогось так багато курити почала, від малої в туалеті ховатимусь, догоді треба здихатися котів, ще заразу якусь, глистів до рота занесе, бідна моя дитина; котам сипону диндерва, якщо стара здогадається, відповім, що то епідемстанція труїла пацюків, коти зжерли дохлого; все одно прожене; наказувала ж котів за поріг не пускати; розвела тічку; оце життя, боятися за чужих котів і забувати про свою дитину! голос затих, ніби жінку покликали в кімнату; собака ще малу мить постояв, прислухаючись до мокрої стіни, — серце ночі билось розмірено, дитинно, чисто, — радість просвітлення від зла перекипіла в спокій за хазяїна; і пес почвалав до сторожки.
31
Раптово знесилений, напівсонний, в бушлаті з піднятим коміром, спиною притулившись до плити, поромник мріяв так і померти: з просвітленим серцем і втомленою подякою; перш ніж собака пазурями дернув поріг і склорізно дернувся об скло звук даленіючої машини, тривала ляклива дитяча тиша, і, відганяючи думки про гостя, намісник берега зрадів богопокинутій кволій німоті, не голосу навіть, а подиву: ти гнівався на смертельну зорю, що пропекла дьоготь часу і сама гине від стужі, пізно плакати, пора звикати; святиться молитва, радій, в наближенні царства близька надія. Кемпінг туливсь на горі, медунка прокльовувалась поміж старезних лип і вічнозелених свічників туї, а внизу за панськими ще дубами, за чавунною огорожею вирувало місто, тролейбус двома цеглинами розчвакував калапецю раптового снігу, день починався з кислого смороду шкір, в салоні кипіла лайка, за зиму висушений, легкий, мов власна натягнута на п’яльця шкура, видублювався гірконужденним полуднем, пригадував назви зупинок, на морозивному кафе бракувало літери, пхавсь без мети, стовбичив перед кіосками, вмовляв себе подзвонити, був безсилий обізватись, гидкий собі в очах далекого здивування, був приречений здихати — так сам заспокоював себе — був навпроти знання, що смерть мужніша і легша від втрати віри; всюди вбачав приреченість; серед тіток, що продавали закоханим перші пучки козьодрів, квіти пахнули свіжістю простирадла перед абортом, серед синіх поштових домовин, що завагітніли листівками на восьме березня, вже там, всередині, безсоромно спліталися зізнання і плодились байстрючі долі, серед м’ясистого наливу рум’ян на щоках підтоптаних кобилиць, обвислі складки гнили екземою блуду, всюди вбачався таємний світ володарки підземель і пересилити себе означало збожеволіти, п’яно впроситись, прийти, обома ніздрями вдихати слину, сечу і піт чоловіків, котрі закусивши горіхове, нестерпно вигнуте до лопатки плече, мочились від сказу, перш ніж кінчити в неї; коли ж повертався алеєю, біля купи хмизу на піщаному боці горба цвів дрібнесенький очиток, гіпсовий холод пам’ятника мертво світивсь між дерев, налипи слизького листя на асфальті нагадували жабів, з ялин яструбиньо ширяли мокрі розкрили снігу, стояв туман, згори напливало маслянисте рожеве світло і крізь прочинені двері шипів телевізор в холі, чорнотала вода гризла шкрабачку на порозі, ще трохи постоював і, щоб струснути себе, згадував щось несуттєве, який сьогодні день, котра-но тепер година? та жовтий струмінь уявного пропікав мозок, як сніг, сорочка липла до спини бридким простирадлом, увігнутий, з осклілим поглядом самовбивці заходив всередину, брав ключа і сходами на другий поверх піднімався в лігво кошмарних видінь; влітку готель займали юнати, а весною звідти не виводились розгодовані, по-бичачому насуплені тренери, люди без комплексів, чемпіони по вгроблюванні часу, олімпійці, що на черговому стажуваннячку згонили жир, розсудливо самовпевнені і тупі, на стільки тваринні всередині, на стільки позбавлені сльози душевних катувань, безпричинного жаху, страшних внутрішніх самообмов, на стільки здичавілі, позбавлені мук сумління, що здавалось все їхнє червиве самонезнання себе, вся захована в торжество плоті, в фізичну придуркуватість зневага болю, все їхнє кіньськозубе тирло на світі лиш привід, аби сім злючих бісів з себе, сім замерзлих обезкровлених п’явенят вдихнути в чиєсь роз’ятрене виразками, криваво пекуче нутро, позіхнути, вийти на коридор і, вмикаючи світло в холі, раптово зціпитись — відчути потяг до вбивства; там цілоденно баюдилась тиша з свистком чайника в кімнаті адміністратора, вечорами ж гуляла броварія, прохання позичити краватку, біганина з праскою, попльовування на припечений палець, збуджені бахвальні обіцянки привести ресторанних дівчат і, як завжди в годину розгублень, дратувало видовище гевалів, зірчаті підтяжки, тваринна хіть, загорнута в прозорі шлейфи лосьйонів, мерзотність сили, той знуджений спокій центнерної туші м’яса (пам’ятаєш, тоді ти служив, був солдатом невдачі, послали розвантажувати розрубані бичачі тіла, побілене мерзлим жиром м’ясо здавалось дубовим, гепало об дощаний біля вагону трап, далі тягнули тачкою і ти, історик, пригадував той звичай клятви, той обов’язок пройти між двох розпластаних половин бика, доки дим жертовного вогнища виїдає зір — кому ж присягаєш нині, опинившись між м’яса?) і, як ніколи втомлений, спускався алеєю з гори, минав сліпоту парників, колючий дріт, притулену до дверей сторожки лопату, глиняник біля порогу, цепок з ошийником коло буди, дим по коліна сторожевому собаці, що, побачивши людину, схибнуто притуляє голову до плеча, задкує і щулиться, ждучи каменя; минав яблуні в першошлюбно цнотливому розквіті незнання, обійми запахів скоріше нагадували про хміль, а не п’янили; нічого збудливого, нічого нового, нічого свого, старість починається всюди, між м’ясистого натовпу під сокирою вулиць, між розрубаною плоттю міста, — сірчаним випаром дахів і спогадом про єдиний запах провесінньої, вмитої дощем землі, про дух чекання, що звавсь весною; нічого, крім втомлених, стиснутих щелеп, сірого подиву існування, втоми, нічого, — здогадувався і миттю забував, — крім втрати віри в ледачому, завбільшки з коров’яче вим’я, серці; нічого крім дурних самонавіяних страхів, самопідозри щодо одержимості гнилим духом, якогось навмисного старіння і відсутності животворного, справжнього, знаного тільки віруючому, страху, що душа твоя в одну ніч буде покликана до престолу; здогадувався: чим довше обминав церкву, тим дужчає всередині мертвотна, отруйлива хворобливість думок і снів, тим виснажливіше це катування, тим тихіша молитва на самоті, та щось підказувало — "ще не по-всьому".