Осінь для ангела

Сторінка 51 з 80

Пашковський Євген

29

Богдан закинув на плече сіть, розкотив латані мисливські чоботи і відпихнув човна, — вода з потопельним присьорбом пінилась біля скал і ковтала принесене з дикого винограднику листя, — загрібаючи веслами проти течії, він стежив за поплавками, що здригались, ніби від холоду, він опускав довгою мотузкою цегляні грузи на дно і виставляв буйки по краях; білим пунктиром на хвилях тішилось око, було зимно; він заковізлим пальцем розкотив на вуха спортивну шапчину, підняв комір куртки, закурив по роботі; ріка зносила вниз, дим самокрутки наморочив, а коли човен прим’яв жухле татар’я і затріскотів ракушняком, неголений, тихий начальник узбережку сів на кормі спиною проти вітру і затягнувся смачно; бляшанкою вичерпав воду на дні, заслухавсь тисячострунним полуднем: від мосту по розщелині гримотів каменепад далекого поїзда, слідом тьохкали рейки, глухо шумів голий вилісок, горобці по наскельних лозах обкльовували останні грона, здавалось, кожною голкою скімлили шипшинові кущі, мекала коза, бредучи кам’яною дорогою повз терикони, розгоралися гасові лампи верб, на миротворне полум’я задивлялися перелітні птахи, хотілося жити богвість доколи й забути гнівні свідоцтва для ангела; ріка потеплішала на доторк, бриніли натягнуті, ледь замулені, вічка, смикалась гарячим сухожиллям верхня поплавочна дратва, він вибирав снасть, — грузила цокали об борти, — він розгинався і виплутану, з роздертими зябрами, рибу кидав собі під ноги в плоскодонку. Собака вже чатував на вимостці, сидячи на задніх лапах, господар кинув йому пару добрих плотвин, пес накинувся ласо; поромник обмив луску на чоботях, змотав через лікоть сіть, сплюнув погаслу цигарку, вмивсь і одфиркнувся, коміром сорочки витер лоскітне щетинисте лице, з торбою і веслами на плечі попростував до халупини; вітер товк по колінах, шарпав за гудзики курточку, пухирив одяг на спині, різав очі морозним піском, пронизував благеньку шапку, — на пагорбі біля монастирської стіни йому стало затишно, переклав весла на праве плече і, втішений, на витягнутій руці вгадав приємну вагу улову. Поставив на керогаз обсаженого казанка, газетою обтер окунячий слиз на ножі, порізав картоплю, сипнув ложку солі, покуштував, щупкою ще досолив окріп, кинув туди за хвости оранжевоперих окунів і на остаток, відкоркувавши флягу, плеснув чималу грамину спирту; геть споночіло; за поминальним столом чокнувся склянкою об прихилену до підвіконня флягу — за убієнних і скорбних братів по недолі! за жалість до всього сущого! за тебе, імператрице горя! за корейський райцентр ростовщини! катувався безсонням, виходив на двір, степ був порубаний каналами, на Маничі дядьки ловили сома на донки, просиджував ніч коло вогню, купував кавуни, давився кривавою плоттю скибок, думав про твій аборт і виригував киші під навісом; фари автобуса гнали імлу на Ростов, на зупинках пробуджувавсь отупіло, дихав помідорною прохолодою з поля, почувався навік пропащим; гнітила відраза до всіх, крім одної; комахи розплющувалися на лобовому склі; пересадки, приїзд, вечір плавився золотим чеканням, молода в приталено вогняній сукні, породисто звабна, бажана як ніколи, з дитиною подаленіла під гору, перейшла міст, стояла в моїх зіницях незрушно; на молокозаводі хижо чахкали насоси, переганяючи білу ріку сновидінь; виправдовувалась однолюбством; подалі від тещиних дорікань став на квартиру, скнів пластом, ти не з’явилася й разу, ти забула про мене, як і всебажана смерть того суботнього літа; не бачились, не прощались, восени дала телеграму на головпошту, в загальному вагоні просив розбудити залізничників, пекли в карти на привіконному столі, повний місяць нагадував золке світання, хтось вигукнув назву міста, я з сумкою на пригальмованому ходу зістрибнув на храпотливий гравій, чужинне поле сіяло, перевівало місячний грис, мало обчаси не позбивав, так гнавсь за останнім вагоном, побічня намертво стис, віддиханий обіклав матюгами картярів; день розшукував по містечку, в тихій півсутіні впізнав голос дитини, якийсь чолов’яга підсів па лавочку, болото п’явками лізло йому між босих пальців, нігті мав, як шуліка пазурі, дитина бавилась і не впізнавала мене; імлава осінь після дощу була твоїм сміхом; озирнувся, — волосся зібране тугим вузлом, пригасло вогняна сукня різьбить коліно; забалакувала до випадкового, той розказував про купання і гладив малу по голові; мені ледь кивнула, сміялась, тоді буденно зітнула плечем, ходім додоми; пофарбував причілка й бензином відмив сині патьоки на руках, ти винаймала нову квартиру, догоджала хазяям, власній тітці, пустила пожити до зими, потім розгиркались, абрикосівка й помідори ждали на столику літньої кухні, з погреба пахло динями і молодим вином; вибач, щось тут я плутаю, всюди по заробітках, на випадкових верандах тебе чекав і думав, що готуюся йти на побачення; вибач, володарко мудрих підземель, — всюди розлука чигала на нас ще до того, як золотими пальцями загашувала вогник свічі і кликала нерозбірливим, буцім спросоння намріяним, нічним іменем; яблунева яскрава тиша вклякала над дахом, забував дороги від’їздів, крейдяне світло по міллерівських горбах, дощ на мосту, з обстриженими налисо призовниками сидів на вокзалі, сам почувався в’язнем листів, гірко щасливий, вітер тріпав мокрі вуса старого провідника, йому текло на обличчя з картуза, якого підбив оранжевим прапорцем і надірвав квитка до маленької станції, та ти знову поїхала й не покинула своєї адреси; зимували з браконьєром, допомагав йому вичиняти боброві шкурки, до весни й шапки наловчився шити, від браги нудило, закусували копченою оленятиною і сухарями; весною на понтонному мосту допомагав довити судаків, за день випадковий знайомець, пам’ятаєш, розказував про нього, жартівник, аліментник, приймак, згадував армійську службу, мовляв, на розводі генерал об’явився, гукає басом, хто добре закрутить махорки, на п’ятнадцять суток додоми пущу, один поперед другого слинять ті самокрутки, я ж думаю, нє, подожди-н, скрутив папіросочку і останнім підношу, тримаючи в двох руках; генерал і питає, а заклеїти? самі свою слину маєте, порядок такий! думаєш шо? відпустив на побивку, правильний був генерал! на другий ранок довідуюсь, що той рибалка зарубав жінку і порішив себе; літом ти не відписувала, все всередині висохло на махорчату потерть, ти одна, моя генеральша, могла злікувати, заклеїти паперові груди. Минуле розсіялося на безліч випадкових сповідей: зникло з лисим бродягою в старих сандалях, що виспався на головпошті, підтягнув подерту шкарпетку й подавсь до пивбару — досьорбувати піну з кухлів, — відпахло миттєвою дівчиною з фастівської електрички; вона, тримаючи батькового капронового капелюха, опускала монету в автомат метро, встиг закохатися серед натовпу на "вокзальній"; минуле всюди, біля річки, де сидів над вудками і заздрив бобрам, застібав на голові плаща, так лютувала комарнота, деркач викроював саван туги, зшивав наново й знову дер ветхе зоряне полотно, зубатий звір веслував хвостом, тягнув трухляву колоду на гатку, а назавтра маєш покинути і оцей курінь з ялинового гілля; глицю посипав сіллю від лісових мурах; минуле там, де непрохано скрипнуть двері соромом ранньо засмаглої жінки в палаючій наготі, жінки тихої, як сумна тінь свічки в раптовій темряві, як стрімке полум’я в заплющених очах, як безпам’ять літньої спраги за нею; поцілунково грітиме кожен погляд; минуле — спроба воскресити ідеал любові й ожити самому; минуле апокаліптичною комою закручується в комету гніву, в дистильовану прозору кров історії, в звичай азіата: ви ставали до шлюбу, пов’язані хустками трьома, поверх намітки нареченій клали на лоб пов’язку з пучками пір’я, навподобі ріжків, три метри білого полотна відрізали від сувою, з білогостинним стягом обходили рідню, після того, як гості витерли ним лице, накидали на голову діви, нареченому з червоних і зелених ниток зсукали шнура з кутасами, підпоясали сорочку, хоронили в святковому убранні, за гробом три верхівці, з шовковою перев’яззю через плечі, збивалися на обочину, коні прихали, згризали зуби об вудила, сніг летів на гаряче, кольору твоєї сукні, знамено, вік народжувавсь погребально; ти, вікове втілення знань, потрактованих, як культура, таємно заручена з трупом істин, імператриця науки і вчених спокус, ти байдуже, всезвідано взяла мою долю, нікому нічого не винну, засуджену тим, що мучилась серед тіней і мірою покаянь готувала себе для доброго; вмерло розсіяне на тисячі сповідей зерно, пора, очистившись, розказати про Диво; друг тепер поблизу раю, помолиться за нас обох. Спирт пропікав до кісток, поромник покуштував наваристу страву і відклав ложку, — їжа тиснула гордо, — казанок холонув, розливаючи духмяність лаврового листя й перцю, рука мимоволі згрібала хлібні крихти на столі; не думалось і не згадувалось; за вікном таріль латунного місяця розмахнулась, щоб удосвіта гримнути об морозний сонячний диск і вістувати вбивчий потік годин над голодною пустелею осені; дощем, туманом, всіма піднебесними схлипами закликаючи туди, звідки — з сипучого хлібного мурашника — і відіпрілим нігтям нема повернення.