Гукнули в санпропускник по матраци, що пронизували спини холодом, ніби ми несли на собі кришки розкопаних домовин; мовчки стелилися; майже зрима присутність недоброї сили нагадувала про село — старшокласником на комбайні допомагав обмолочувати ячмінь, подекуди на покосах проклюнулась конюшина, від копичок віяло прілим зерном, трав’яним соком, серпневою благодаттю й сонцем на трубах духовиків, що непоспіхом поверталися з цвинтара; комбайнери в тісному гуртику за волокушею чаркувались, поминаючи вішалника; тоді один веснянкуватий, завжди чимось ображений, дядько цокнув склянкою об графин, хильнув, посміхнувсь кутиком губ і каже: повіситись — мала мація, от відчепитись попробуй; той дурбас, певно, жінку полякати хотів, а тутай, точно вам скажу, знанія потрібні; один водій, друг небіжчика, відмовляє, пояснює, що доля бідаку до сволока притягла, курва ж собі вибасовувала, їй-то свято, пойміте, хлопці, ну ще по стоп’ятдесят і мусим цю латку добити до вечора, задуха на дощ, отото парить — розстебнув, скинув і обв’язав на поясі пітну, брудну, як мокре путо, сорочку, а ображений дядько тим часом до комбайна метнувсь, повертається з віжками; там така техніка ударна, що одне придротоване, друге примотузоване, абино чахкала серед поля; коли ми спорожнили люфт і брезентовий рукав з інвалідською безпорадністю сховав жовтовощану руку зерна, знеможену витратами десницю милостинь, коли ми збігли по драбині на притолочену "газоном" стерню, дядько вже припасовував ловкими, аж радісними, руками віжки до комбайна; примірювавсь так, щоб петля душила його уклінного; очима обвів примовклих бригадників, — сам залізу і сам вилізу з петлі; херня война, главно маньоври, — вклякнув, ще дужче ображений мовчанкою; водій підніс йому склянку і яблуко, дядько гольнув, надкусив зелепуху, виплюнув черв’яка, зняв картуза, крекнув, мов обруч на голову, накинув зашморга, встиг розчухати за вухом ситого кривавого гедза, вже великим пальцем відтягуючи на борлаку петлю і здираючи нігтем останній життєвий лоскіт на тілі; ми тільки помітили, як вислизнув той гачкуватий палець і дядько засукав ногами, зашморгуючи себе і стріпуючи безживною головою остюки з чуприни; він бився корчами, замість того, аби встати на повен зріст; ми підскочили, одв’язали його, плеснули теплої бурячихи межи очі, запитуєм, чого такий зблідлий? та, хлопці, вірите, живісінького чорта бачив; вилами в пельку мені ширяє, страху нема, тіко охота втікти від нього, свинячорилого; дерусь, повзу, чую раптом попустило, ну та добре, піду я собі, домолотите без мене; ми тоді вигнали зайця, гнались за ним на комбайні, дарма, дременув, хитрюга, на торфовисько, пробіг біля самісінького дядька, що спонурілий, весь прибитий, сутулий брів навпрошки і не чув, і не бачив нічого. Замість подушки в узголів’ї підкрутив матраца, ліг долілиць, мріючи розтанути сонним і забути чуже, мов своє: я-не-ви-и-три-маю! спокій обвив такий, як часом, коли в зимову дорогу провів гостя, на вулиці ніч, обстукав дрімотний важкенький сніг на валянках, прохилив двері натопленої оселі, жалісно уявляючи митарські мандри; супокій такий безпорадний, що несподівано для себе почав молитись, — Отче наш, сущий на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, — заповітні слова, які мав потім вимовити й натхненно повторити тисячі й тисячі разів, нагадували сходження по небесній драбині, вище і вище, над скорцюбленим маренням однопалатників, над каламуттю бридких люмінісцентних ламп, над загнаним стогоном води в батареях опалення; там лютий окріп сатаніє для завтрашніх знущань; над помийною ямою біля кухні, де гризуться коти і на снігу чорніє сажисте коло від кастрюлі компоту, який кухарки виносили, щоб охолов; над безрадісним краєвидом, над стрілою поламаного ескаватора, що засвідчує відкритий видобуток вугілля, над розбитою "камазами" дорогою в чорнезній кваші, кудою санітар вкупі з ще чотирма бідаками водив по хліб, жижа місцями хлистала через халяви, нагадувала рідку смолу, то продавчиня зжалілась, дала пачку "Астри", назад перли мішки бухінців, один бідкався, що забув укинути листа, санітар човп попереду, журавлиньо перестрибував через калюги, підмерзало, дзвінкішав простір, понад харчоблоком супроти заграви маковів дим, нікому й на думку не спало втікати; ми з різдвяними подарунками йдемо додоми, браття, жменю "золотого ключика" потягнули, на всіх роздамо, санітар роздобрився на ситро, собі лигнув четвертину, ми йдем до шпаристого, мов ясла в хліві, чорно присипаного вугільним пилом паркану божевільні, всередині мур бетонний, сніг кругом ніздрюватий, пропалений пилюжними бурями, висілок залишився в долині; довкіл, куди сягне око, неприбране пустирище, ями, глибоченні колії, розриті горби, перекинуті панцирі кузовів, сміття, брухт, обгоріла ребриста побутовка, стовпи, сухі двометрові бур’яниська по відвалах, чадить труба біля бомбосховищно низької котельні, дим простеляється через паркан, мов подих святкового вола в хліві; ми йдемо, браття, з дарами, розкажем вам, скільки бачили див, усяка мить неповторна в Бога! пташка вниз головою на бузині, ялинковий слід коліс по обочині, розіллята і густа, незвітрена синька вихлопних газів, — ми підходимо, спотикаючись, хліб все важчає за плечима, ми вже поряд, хоч ожеледисті зуби дороги гризуть каблуки на ходу, ми вже бачимо, як щасливо, стривожено, з розплюсклими об вікна носами, цвітуть неголені рідні пики; переступаємо по кладці рівчак від котельні, мішки з позначками "П Б" гецаються на спинах; ми чуємо крізь кватирку кухні як повар черпаком розливає по склянках компот, скрегітно тягне по плиті казана з молочною вермішеллю; ми довго, старанно, доки не гукнуть ізсередини санпропускника, обстукуєм чоботи об шкрабачку; хліб принесли, радіймо! слова молитви заступили і пам’ять про неприкаяного в надзорці, і холод підлоги, і ртутну світлінь — наснився нескінченний ряд золотоглавих, урочисто сумних, побілених, вмитих пронизливим небом, церквів небаченої архітектури й краси; проходиш повз них незримий, думаєш про чернечий постриг, ця думка слабо вільному мені дає неймовірно святої, тихої чистоти і сили, минуле здається таким розгубленим, плюгавим і дрібним; ось і сорочка з грубої тканини, ченці під траурне піснопіння ведуть у горішній храм; вклякаю, падаю, хрестоподібно розпластуюсь проти Царських воріт і архієрей запитує: пощо прийшов єси, брате? ліктями відчуваю руки ченців, що піднімають мене; відказую про бажання життя схимницького, даю обітниці безшлюбності, безсрібництва, послуху; архієрей, опустивши очі, каже впівголос: візьми ножниці і подай мені їх! беру, обличчя навкруг чіткі, допитливо строгі, подаю пухово легкі ножнички в старечу, обсіяну ластовинням, руку, що відкидає їх на підлогу, і згойдується борода з суворою сивиною: підніми ножниці і подай мені їх! нагинаюсь, простягую і знов чути стук заліза об дерево, безпристрасний голос: підніми ножниці і подай мені їх! якимось незрозумілим знанням пам’ятаю, що до останньої миті можна змінити вибір, втекти, просто відсмикнути руку від підлоги, знаю, що зараз архієрей, тепліючи зором, видихне: благословен Бог; братія почує моє нове ім’я, волосся з хрестоподібно надстриженої голови впаде на лоба, з хрестом і свічкою слухатиму апостольське читання, на ніч залишать у церкві, знадвору долине брязкіт ключів на поясі ключника, бачу себе збоку, кагор сорому заливає лице, ватяність сумніву позбавила сил, щоб нагнутись і простягнути те, що наказував архірей з приплющеними очима — і, відчуваючи, що прокидаюсь, при всьому світлому настрої сну встиг уявити подвір’я: сім яблук білого наливу просвічує крону і ранній присмерк, запах солодкого соку під пругом коси, батько несе за плечима рядно мішанки, дзеленькоче ланцюг і глухо об кротовини гупає припін відіпнутого на пастівні теляти, мама з відром іде звідти по пояс у білоцвітому кривавнику, холодне сонце їжаком згортається на непогоду — прокинувсь зовсім і до ранку не задрімнув; світло, здавалось, назавжи житиме в мені нерозплескано, даруючи, між стихіями подяку порівнянь і навертаючи всюди, оберігаючи від більшого, ніж здатен збагнути терпінням; на обході лікар помилував боксера, звелів відмінити сірку, фотограф відступив дермантинову лаву; боксер тільки пересмикнув спухиреними лопатками, відчужений, але не погордний, ще ширше крокував по коридорі, зрідка німо спинявся навпроти дверей, стискав кулаки, ціпенів і плакав заплющений.