Сют-тут і літо минає, збираюся на ліси, — чорниць сушених, всякої всячини виміняти, — на складі мішок соди потягнув, роздаватиму на стакани, гендель є гендель, по дорозі впрошується на підводу дідок, на ньому стара полотняна сорочка, підперезана шкіряним пояском, сукняні штани, глибокі, з лляних шнурів плетені постоли на оборках із кінської волосіні, — ветхозаветний дід — якась дивна сонькуватість на мене налягла, попутчик про Бориса й Гліба оповідає: уви мнє, свєтє очію моєю, сіяніє і зорє ліца моєго, сєрце мі горіт, душу мі смисл смущаєт, і нє вєм к кому обратітса; пужално за халяву застромив, ніби подрімую, але такий мене страх мотузить: це ж як нагледить комсомолія мішка, буде й на ягоди, й на гриби, й на коріння, і на цілющі трави; забриють назад; лучче б стельвагою в тім’я забили; дідок же править своєї: нє дєйтє мінє, братія моі мілая, нє дєйтє мінє, нічто же ви зла сотворівша, помілуйтє уності моєй, помілуйтє господіє моі, ви мі будєтє господіє, аз вам — раб; під лісом гедзів над кіньми побільшало, рояться хмарою, і хмаровиння грозове налягає на сосни, по краях світило виграє бахромою на хоругвах, грибним духом, суницями, неспокоєм волі з галявин потягло, зупинилися біля кринички, дерев’яним ковшем зачерпнули води, пополуднали хлібом-салом, розморило під сокотіння коників, сусід, хоч сіна під боки й підмостив, спати й не думає: нє пожнєтє мєнє от житія нєсозрєла, нє пожнєтє коласа нєсозрєвша, нє порєжєтє лози, нє до конца возрастіша; до чого ця мова, гадаю собі крізь дрімоту — водномить голос діда став зрозумілий, рідний: всякий учень Христа залишається на світі для страждання, всяка невинна мука є світлом для кожного, хто, славу й царствіє сьогосвітнє зненавидівши, чистоту возлюбить, аби рід спасти; сплю і чую: вітрисько дужчає, зривається на понурий свист, а сил бракує розклепити повіки; з мішечка, сіючись між драбин, пилюка з содою лоскоче ніздрі, буцім щось підмовляє мені: гріх торгувати краденим — а вони ж світ обдерли до нитки, по миру пустили, факт! — обібрали, щоб розлютити затятих, збудити гординю, щоби останнім, яко і першим, вкоротити віка, упир скаженіє, спокушуючи дарами нічийними, тільки візьми; віно і мєдовє, брашна чєстная і бистріі коні, і імєнія многа і дані, і чєсті бєсчіслєнні і гордєнія, яже о болярах своїх? всьо с німі ісчєзоша, всьо суєта і суєтіє суєтію буді; далі чую: вітрюган гне траву до лиця, фуркоче листям, рипнуло колесо, грім та іржання подаленіли, я ж язиком не володаю, а прокинувся — немов головою в ополонку вмерз, стільки граду накидало! коней слідок на галявині пропав, звичайне, на облесливого діда подумав, зашептав до напівмертвого сну і чортзна-де впирає зараз; от поліське злодюжисько! тото входився по вирубках: семисильник деінде цвіте і пахне недолюбленою тривогою, побита градом білолиста папороть перебігає в жовтоцвітіння льонку, слід петляв по вибоїнах, певно, колесо налітало на корчі, сухі голки на драпахах дерли за коліна; зненацька, знагла, сама по собі, мабуть, збрякнувши вологою, храпотіла сухостоїна, збиваючи хмару дощу з вікових ялин; сопів і чавкав, провалюючись на багні, ледь вгадуваний мурашникоподібною спиною за хитивом очеретів старий ікластий веприсько, що, вибившись на суху, затінену деревами стежку, довго зирив на свої ранкові сліди, пізнавав непролазну небезпеку й старість попереду, двічі хоркав до невидимих ворогів, трохи чухався об живичний стовбур, витираючи кліщів, і по чорному тунелю, ввігнувши голову, тюпав на терпкий запах дубини, — сполоханий його чавкітнею тетерук на сосні бив крильми й червоним гребенем і антрацитовим блиском пір’я на волові пропалював туман над болотом; всюди причувалось іржання загнаних до кривавої піни конячин; за мілкою, на два скоки, річечкою помітив паруючі кізяки і розсип соди на листатому зозулинцеві, мурахи старанно обминали ядучий пил, тягнули вусики глиці на спинах; запитав себе: а притягнеш додоми погибельну новину? присікається голова з пуголовками: де та що? промахлював коней циганві, поганяй, голубе, назад, на виселку! дві колії густо жовтіли притолоченим цвітом калгану та збитими скіпетрами коров’яку на обплетеній ліщиною просіці; приреченість майже звільнила від страху, немов наостаток дозволив собі надихатись смолистим ялиновим холодком, що росяним голубим єлеєм теплів на розлапистих гілляках: яскравіла зелень під родючим тягарем шишок, а понад глицевим рудим настилом так пронизливо тонко і так пекельно сизів лампадний сутінок; ліс, як завжди перед галявинами, зненацька погустів, і, пристоявши перед непролазним кущем акації, я почув вигуки й зойки, подумав — банда, бий тебе сила Божа, коників випрягають, банда і є, підійду, може, впрошу віддати; аніж там порішать, лучче туто серед обіясників склякнути; нічого втрачати, — голову увігнув під гіллям, вибрідаю з гущавини: дорога розступилась на два віконечка обрію: роззирнувся і пізно давати драпака; три міліціонери тирговкали перед шлагбаумом підводи, ціла вервечка яких піднімалася з яру, а двоє самих вгодованих перемацували на возах наміняні ягоди, борошно, всякий скарб, щось відбирали, щось кидали назад; над вогнем біля намету парував казанок, голі по пояс, спортивно бадьорі молодики різалися в карти на пеньку, декілька з пілотками на обличчях хропли голічерева на покосах, припікало, спросоння хляскали на грудях гедзів, білизна й гонучі гойдались на розтяжках намету, смерділо суцільним, людським і тваринним, потом безвихідного стійла; спершу лунав окрик — сто-ой!, потім насмішкуватий, п’яно впевнений басок: ящур, ящур, зараженні продукти сдать под распіску, немєдля! ей, кто там возлі подвод, задєржать для правєркі лічності! схаменувся, що двоє чимчикують по мою душу, на ходу розстібають кобури, бокують на відріз, дихтять засапано з перепою, рукі, рукі паднімі! піднімаю, мать вашу так, піднімаю та двома кулачищами блись, аж пальці зсудомило, обох скопитив, за коміри гімнастерок хапнув, риляками чвак, чвак об дорогу, гудзики порснули, мов очі повискакували з риланів, юшка цвиркнула на вуха — зігнутий, майже навприсядки: цибись до лісу; ломанувся по кущах; свист, гвал, бах; у задниці собі свисніть, хитросракі; хіба ж покинете партейний пост, щоб злидні з торбами порозбігалися? але що дивує і казить: скільки по лісі об’їзних доріг, а ці тюхтії прямісінькою на горб виїжджають; сказано, неміч! щось заберуть, щось покинуть; біг, прислухався і знову біг, двоколійний, посиланий содою слід давно згубився між хащами, біда за бідою, сів, одсапався, тихо, куди вони рипнуться, така порода, що тільки п’яним коліхтівом герої; про всяк випадок заліг під купу хмизу на дні висохлої ковбані, собаки в дурбасів не було, прошляпили; і, тільки підмостивши двома кулаками щоку, в дрижаках позбуваючись смертельного відчаю, побачив, що стискаю два обірваних коміри; да, відчитають сцикунів; десь вгорі разочок кукнула й заніміла зозуля, а вдома ж господарство, як одна сім’я, всюди тра догляду, королиці збив фанерного маточника, з клітки загальної відсадив туди, скубе пух на собі й вистеляє кубельце, скоро маленькі запищать, помню, якогось року королиху мав, що як малих приведе, так на ранок скривавіла вся, гикає, клята, ти подумай — і королів показило; може, минеться; лину в концерву молока, чисто по-людськи висьорбає, оближеться й, граючи вусами, опущеним вухом торкаючи підлогу, пострибає до ясел: догризати полинові пучки; до весни розведеться чимала ватага, шкури пущу на рукавиці собі і на шапки дітям, головне — покаструвати лишніх самців, бо погризуть одне одного: того цвіркуна налапав, йодом кінчика бритви везьнув, цупкою, в горілці змоченою ниткою перев’язав; старший хлопець за чотири лапи триматиме обіруч, зціпившись од тваринного болю; таке мале й геть по-людськи янчить, аж заходиться; потім втихне, дурне, подумаєш, комарик пахвину лоскітнув, зате ґзитись забудете, ну, цибай до адійотів клаповухих своїх; а щурів, не питай, розвелось за погибельного часу, то приніс їжака, нема, нема, коли помічаю: щось під сіном зашкреблось, розгрібаю стіжка, а там пір’я з півників, подушку мона набити; от гадство таке; захромив їжака вилами; кажуть, вони якщо з собачою мордою, то не рвуть курчат, а з свинячою — то патрають; щурі ж загризли скопом попелястого кота, вгодовані, він проти них як миша, але, мишей ловив, з усього городу позносить і поскладає рядочком біля погрібника, мовляв, нічого нашу картоплю трубити; зарвали щурі й, знахабнілі, пішки ходять по подвір’ї; вимайстровую пастку з колоди, здохле короленя кладу, то за ніч обридло вскакувати, гах та гах; ліхтарем "летюча миш" присвічу, щурисько зубери вискалив і хвостякою ще хльоскає; думав, диндерва наварити якогось, слизнете під три чорти, лихоманні! та побоявсь, ану поросятко, — мудре, таке потішне, вчорашнього харчу в кориті і не торкне, на сирого буряка й не проси, не подивиться, теплого їдла ще посьорбає і чухається об загородку, — десь вибіжить на подвір’я, поласує калачиками, кураками й шкорупайками на спориші, покрадьки підриє кущ передок та отруту десь підбере, анех воно западеться! підривши кущ, порося думало; полякаю горобців, доки заженуть до хліва, скільки мона держаком сапи молотити по схабах, скільки вам рохкати, всрані хазяї, що сало кров’ю зійде, от пабачте! таки гарно, що без отрути обійшлось, потрохи перебив щурів пасткою; хазяйство росте, квочки розумнішої на всенькому кутку немає! де ви бачили, щоб до самого лісу на багно курчат водила? посуха, під листям порозгрібає хробачків і дзьобом трусить, оно, оно; густа, з фіолетовими верхами трава розляжеться від каменепадного вітру, зірваного крилами шуліки, квочка кігтями на нього цибись, і птах зринає над кущем вовчих ягід; прокинувсь під купою хмизу, — ніякої облави, — виліз, обтрусивсь; витоптуючи черені піддубців, що в шляпках тримали наперстки вологи й обталі градини, минув молодий, з вершків підпасений лосями соснячок, якусь прогалину з двома копичками сіна, обійшов ще одне багно, припарювало, хотілось пити, збирав ягоди вздовж покинутої старої дороги, дубовий листок прикипів до підточеного слимаком, золотавого зісподу маслюка, замилувався ним і трохи збоку помітив полишену копитом виямку на прилизаному дощем піску; десь заспівав півень, татаринням і вербною гіркотою ріки потягнуло між сосон, між спутаного ожиною пагіння драпахів, між гробоподібних дров’яних штабелів на краю лісу, звідки побачив двох хлопчаків, що, сидячи на поваленій через річку вільшині, тримаючись міцно сплетеними ногами за вибілений обкорований стовбур, саме остю прохромили рибу на ямі й голосно, на ввесь світ гукали й тішились щукою на піднятому гарпуні; потім один, балансуючи на дереві босими ногами, поніс здобич на берег, тріснув карком об прикорінь, обдмухав кору на лусці і зябрами нахромив на вербового сучка в затінку, а другий знову приліг лицем до води, чекаючи, доки всядеться змутнілий пісок, поховаються струмочники в очеретяні гільзи і тонке, з двобічними зубцями, вістря замре над плотвиною з ліловими плавниками; підходжу, розпитую про улов, чи не бачили коней тута? о, дядь, лісникову мішанку підпасали, ми одігнали в закло, бо невідомо чиї, а налетить — і повсьому, покинув пити, нарвано лихий; біжу, гніді мої збруєю здалеку дзенькають, підбігаю, то думаєш шо, віжки як були, так і є, замотані на ручці, тільки суховилами розпороло мішка і сода вся витікла; недоля з нею; коні попасом щіпають траву, ліг на возі, дійшло, що за супутник святий розділив мандри й одвів од шлагбауму, і радість, що доля пам’ятає про тлінного раба, молитвою подяки здригнула груди; цвіло над водою заступницьке перевесло синіх-пресиніх бабок, і молодиця, дивлячись під ноги на випадок гадюки, граблями перекидала сіно, кожен порух, кожен ступінь співав молодістю й красою, сумненько і слізно поспівував хлопчик на колоді, — ловись, ловись, рибко, ловись, ловись швидко, — співала запашність одвільглої стерні, пробудження намоклих під покосами коників, співало, боячись викричати себе, впоєне синім спиртом волі шалене серце під горлом; розмотав віжки на ручці, викинув непотрібного мішка і тільки ннокнув на білогривого, й колеса шухнули по твердому прирічному піску, малий переможно підняв на гарпуні місячний серпик окуня, коні рвонули вбрід, жовтозелений пилок рогози посіявся на дрібнохвилля; на другому березі згадав про родича, — дай заїду, — той всадовляв за стіл, я всилу однікався, нема часу, розкажи, рідня кровино, як вивтікати мені по об’їзних; дали гладишку кисляку й вареної картоплі на підвечірок, — поганяй з Богом; ти згадай, мій онуче, глека, що обмотаного забрав собі; нагадав? оце і все про дорогу.