А назавтра, доки негреня спить, німує скибою чорного болю, хазяйка таки метнулась по магазинах, вантажник клюкою з брязкотом і скреготом задки тягне стовп дротяних ящиків до приймальної буди, в підвалику швейний цех; дівчина з клейончатим намистом-метром усміхається до дільничого інспектора, що опершись грубою папкою об коліно, щось набалакує через кватирку; зелена стіна, як мох на колодязі, всмоктує розплескану сонячну воду; доки безвихідно й вільно, без обіцянок, без бажань, без генетичного страху спізнитись, однаково куди, згадай силу волі, яка піднімала тебе малого за чверть до сьомої; вистромити носа з-під ковдри, ще рано, ще на вмивання десять хвилин, п’яніти від сну, вставай, вставай, мамин голос, підгинати пальці ніг на підлозі, пелюсткою хрумкотить простелена коло ліжка невичинена заяча шкура, одягаючись на ній, згадувати дідуня, по декілька дробин з убитого зайця досипав у нові набої; на вдачу; зара б іти з ним на полювання, перевіряти петлі, читати сліди, горенько мені сталось, вирізьбив на ясені рік смерті діда; нарешті вдягнутий, черевики на грубі висохли, мов кандали тісні, в сінях черпати воду зі склобоєм криги, батько довгою коцюбкою витягує з печі обсаженого, кволого, причамрілого в теплому попелі кота, сліди його на столику попелясті; пальто, після ковзанки сохнучи на духовці, пропахло апельсиновими шкірками й сушиною, злямчений, також висохлий комір, лоскоче потилицю; снідати вже одягненим, вийти, прокинутись зовсім і остовпіти на порозі; такого кучугур по садку! коли відлига втрамбує сніг, будемо схованки рити, фортеці для воєн, жити в снігах, на майбутнє уявляти себе замурованими в соляній печері; напевно, й дорогу до школи перемело, бульдозера стрінемо за другим яром, скребок зрідка гарчатиме об каміння, покидаючи за собою рівний напівтунель; ми з портфеликами під пахвами, хукаючи на пальці, до пояса в снігу, попождем на обочині, доки схлине сніговий вал, і віддзенькає підбита іскрами накривка на тракторній трубі, тоді аж бігти, ковзатись, егейкати, і парубки підбалакають старших дівчат до скирди, в солом’яному кублі ляскатимуть наспіх вирізаними з зошитів картами, та чось сьогодня передумали, курива чортма, і між снігових стін тільки й тривоги, що піднімуть на глузи, коли перший розкотиш дермантинову шапку, бо ж на горбах вітряно, цокають перемерзлі ягоди горобини; затуляй щоку портфелем; питається — і під хоробу та школа? тако заковізнути на горобця, підберуть їздові на сані, перепитуватимуть, чий це? позгинаються над книжками, по надписові на щоденнику упізнають, один скаже, ти поганяй до скирди, я хутенько підкину малого додоми, це по-моєму вони за другим поворотом живуть; дядьки чужосельні, статечно радяться, кожен розмотуючи віжки на ручці й поплескуючи, перед тим як замахнутись, по колінах ватяних штанів; правду кажеш, за поворотом і вуличка вліво, помниш, куди вторік гичку возили? ну хата під червоною черепицьою? ну подвір’я велике, і кадки стояли, от же безпам’ятний, в хату закликали і з собою літру дали, ще слоїк смаженої печінки тицьнули; о, згадав, тоді, як нарошне, попали на свіжину, особенно житньовка була добра; та дивись, нагадай, щоб зразу снігом, не вносячи в хату, розтерли хлопця й дали випити вина, візьми й собі з чекуню горівки, скажи, силос возитимемо на днях; виспавшись, приклади копійку до вікна і виглядай хлопців, зайдуть провідати; пора копати снігові печери в садку, потіха й годі, ніякої школи тобі, слюдяний наст закутав погризені зайцями яблуні, нема діда, нікому обмотати на зиму; сніг шипить під дерев’яною лопатою, ніби розпечена сокира в джерелі, вторік цигани кували на вигоні; сніг, після того як ти вичуняв, здається рідним, тільки він здатен вирятувати від людей і доріг, особливо, якщо видовбеш собі печеру й сидітимеш на дні крижаного, покропленого водою з віника, льоху; мона докопатися й до землі, під листям назбирати соковитих, запашних, навіть не перемерзлих яблук, вставити віконечко з криги, пошукати і їжака, даремно, десь заховавсь під кагатом, замість сідала припасувати очеретяний мат і двері заткнути обмолоченим снопищем; тепер схимницька печера готова, — від батьків заховався, від школи втік, лежи собі, уявляй острів скарбів, потім іди на куріпок, гріючи руки в рукавах, бо кишені повні пшениці; біля скирди, куди злітаються на колоски, розсій зерно променями, розтягни на кілочках і підіпри патиком дрібнооку, плетену з жилки сіть і з ниткою на вказівному пальці заховайся в соломі; от і вони, міцно збиті, кругленькі, з червонуватими басамугами на сірих крилах, кудкудахкають, мов кури, видзьобують зернини, скликаючи решту зграї, пряменько дрібцюють на сніг, посічений тінню сітки; ось видно світле, жолудисте пір’я під горлом і біля дзьобика, ось мохнаті до першого суглоба ніжки перестрибують заховану нить, цоп — і вся зграя, розкуструючи димкуваті вола, заборсалася головами в сітці; яка смакота засмажити одну на веретені! низку зв’язаних принести на плечі, відтоді й батьки дозволять жити в печері, вікували ж колись люди в глинищах; пора й тебе, моє серце, привчати до самотини; такий маленький дідок надихуватиме собі за пазуху; стільки й радості, що один і нікому нічого не винен; ось завогніє село, в безпритульній на краю поля будочці буряківниць виє вітер, буцімто там влягається днювати темрява, мабуть, роздмухує головешки, покинуті нами з осені; від розмов на морозі сірпають передні зуби; ось новий пагорб, біля цвинтара стрій тополь, на повороті стара, обгризена причепами, товстокора верба, в дуплі, як в кубасі, жевріють совині очі, ось низький, вишнево пахучий дим примітає хвостики кукурудзиння по городах, відв’язаний на ніч собака в кущах ситнягу розгрібає мишачі кубла, в копанці лунко вибухає лід, крига темніє навскіс, волохань, прищуливши вуха, пчихаючи мокрим снігом, гребе під гору, тікає на подвір’я, буцім від пострілу, й кругом так тихо, що чути собаче хекання, чути, як глухо дзенькає об заклепки обмерзле сталеве кулко на ошийнику, звідкись поскрипують сани, болісно й глянути на побілених інеєм конячин: гриви наїжачені на худих шиях, паморозь на віях напівзакриває сливові очі, здається, що коні сплять, і чавунно важкі копита притупують узвіз, щоб не впасти; всюди втома; за перехрестям вибрести на входжену селянами дорогу, трактора тут не було, але байдуже, снігу вже повнісінькі черевики; над магазином і над лікарнею погасли ліхтарі, одна-но лампочка бузковіє на халупині за стадіоном, пильнуючи наші погляди на ганок (увижаються лобзики, тонка фанера, дерев’яні молотки, електромоторчики для ловких корабликів, всяка скарбівна всячина, щіточки для обмітання стружок на верстаку, сухе липове брусся під плитою, загублені бузинові трубочки, пристріляні кульками з пластеліну, плакати по техніці безпеки; дядько з перебинтованим пальцем, чолов’яга в робочому костюмі з вогнегасником напереваги; веселе привілля уроків під назвою "трудове", на бетонній підлозі розірвана резинка, це мідними скобликами лучили в пельку радіо, що обзивалося за добрим пострілом, видно, дротики там контачили, і вчитель боком стрибав на стіл, ніби обрубаною кісткою, біліючи кальсонами, чим викликав сказ загального сміху; був він лисуватий, поблажливий, в піджаку з орденськими планками і протертими нарукавниками, пояснюючи будь-яку тему, вставляв "може виникнути питання", бідний, заляканий, як усі сільські вчителі, рятувався не гнівом, як інші, а якимось боязливим ставленням до учнів, щоб вони не одстругали пальця на точилі, не повиймали очі викрутками; кожного мав за рівню собі, учнів після перерви окликав лагідно, навподобі старого армійського старшини; рібята, рібята! смерком халупа нагадувала омріяну всіма шкільними злодюгами скриню з холодною ручкою димаря; таки виставили манюнє вікно, відколупавши раму, винесли і коловороти, і рубанки, й полотно для лобзиків, а головне електромоторчики; найпутящіша річ! за яку можна виміняти хоч патрона; вторік накопали бронебійних, кулі, то найміцніші пробойчики, порохом глушать рибу) заздрісним вогнем б’є недавно припасована лампочка сигналізації; нас засмоктує глухий від інею тополиний тунель; чим глибшає сніг, тим вужчає протопт на алеї; забігти наперед гурту і врізати по прикореневі каблуком, пекуча тирса засіє дівчат і хлопців, вкупі з ойканням і сміхом посіється морозок залицань; далі навперегонки лупити стовбури, паморозь налітає за комір, залоскочує талими патьоками по спині, холодним димом закутує до п’ят, щасливо паморочить, — всі ми замерзлі, всі ми однакові під зрадницьким сріблом зими, змалку куплені обов’язковою дорогою, христопродавці дідизни; задихані вбігали до вестибюлю школи, де роздягалка, мов накинутий на голову мішок, пахнуть огризками яблук порожні класи, розкрути глобуса, затисни під пахвою спис географічної карти і виступи на бойовище, на війну безталання: вся твоя доля замотана на вістрі зброї; тричі бемкни латунним калаталом, ніде нікого і сторож спить, може шал твій даремний? якби не так, морок прочинених класів малиновіє на східному крилі, ніби там проявляють фотокартки на документи майбутньої неволі; на прописні свідоцтва, паспорти, водійські права, посвідки всіх суворих зразків, воєнні білети, їхня множинність потрібна, щоб за чимале життя призбирати відомого срібла на однісінький, зате великий, похоронний портрет; та, доки розвидніє, йди на незримих ворогів, спис ще легкий, тому все здається здоланним, луна дзвоника, мовби фортечний дзвін б’є на сполох, і темінь сизіє по кутках, — невже ти переміг сьогодні? — сьорбни воду фонтанну з алюмінієвого бачка, струмінь попахує хлоркою, нікому до тебе діла нема, це нездоланна ворожість, розтяжки турніка поскиглюють під вагою декількох тіл, потом буланих коней пахнуть поснулі спортивні мати, хтось прикручує сітку на тенісному столі, і відбита ракеткою тенісна кулька котиться по підлозі й цокає, мов креше копитцем. Найчастіше на квартирі з плаксивим негреням снилося нічне оглядання класів і те, як забракло оцінки в атестаті, здоровий лобур, давній випускник, знову треба кудись поступати, сказали, приходь раз на тиждень — і йду напівтемним, подібним на склад, будинком, на стінах фотографії минулих літ, мона впізнати вчителів, вони молоді, серповидні ж під фотокартками прізвища випускників незнайомі; тоскно й безвихідно; знов на великій перерві бігтиму в буфет; довгов’язий, незграбний, заляканий парубійко з очима піднятого за вуха зайченяти; перестрибує три сходини порогу, минає двір, на ходу піднімає і тре об банякуваті на колінах кортові штани терпку, хоч і влежану, грушу, на вишмуляній до цегли буфетній стіні з віконечком-ніркою сіріють любовні плюси, клички, прозвиська, щоранку нові; мов проступають віщі й погрозливі біблейні письмена; поглянути, чи не згадано щось про тебе? якщо так, затерти страх копійкою, купити поцвілений сирок, взяти талончик на склянку чаю, слухати давкі крики біля віконечка, то кремезна, в спортивному трико дівка, відтягує за шиворіт хлопців, що бочком і плечком тиснуться поза чергою; декотрі учні з багатших сіл беруть талони на котлети, на манку з медом, сидять, мотиляють ногами на нікельованому поренчі проти кухонної ніші; чергові з паралельного класу засоромлено набичені й мовчазні, чистять дрібненьку картоплю над казаном, всі знають, що їх підгодовували, сьогодні вони спільники куховарок; двічі ложка з картопляним пюре цокає об тарілку і розмащує порцію по всьому дні, пахне котлетним жиром, а ще смачніше рум’яниться і потріскує цибуля на сковорідці; готують для себе; їдальня напівпорожня, хлібниця на плакаті на стіні піддає голоду, допити чай, і якщо заспішити, то мона збігати до колгоспного за стадіоном садка, там назбирати слив; повинен вспіти; вперед! бігом! на стежці здибуєш тих, що з віддутими, завбачно продертими полами маринаток вже тюпають назад, слинять одного недокурка на п’ятьох і натирають сухим полином долоні; перестрибнути земляний вал до саду; от гадство, аж уклякнув роззявлений, так смертельно забило дух, так врізали по спині яблуком-солодовкою; ждуть, що кричатимеш, аби змісити гуртом; хлопці, які прийшли з восьмирічки, скидаються на людожериськ: усі вони з лютими бандитськими вихватками; бабця казала, в голодовку в тому селі начиняли людським м’ясом ковбаси; краще змовчати; вже близько, за галявиною, медово соковиті, зелені сливи, таки не встигну туди добігти, та й визбирали всі, поки натрусиш, погладиш за вухами сторожове цуценя, лучче набрати антонівки, після уроків сливок накраду і повен портфель притарганю додому, страшнувато самому, тра підбити компанію; то потім, а зараз: трохи вповільнено, бо аж кольки під боком, оббігти замкнену, обкрадено тиху майстерню і на алейці перейти на крок, вже нікому перестріти й висмикнути з-за пояса пазуху яблук; росяною прохолодою лоскочуть пупа, одне закотилося за спину й випало в мілку канаву; підібрати, затискаючи руками живіт, о-о, якраз соковите; немає ледарів, лодарноти, як каже старий трудовик, наганялися в квача між молодих ялинок, нема за аркою ботанічного саду відмінників, ласих на дармове, так бояться запізнення, що ні на крок від учительської — і, тільки-но встиг так подумати, з-під кущів туї вискакують мої друзі, ціла аглоєдська орава, котлетками пахнуть і дайкають сиротинно; а прозиватись будете? отак би й давно; поки добрий, як мурчик — налітай, малишня! вискубнув сорочку і ще довго до дзвоника, стіна по-святковому дихає ваніллю побілки і пахне стернею павутиння в горідчику, над сухою синьохолодною айстрою в’ється джміль, бабине літо летить, пахніє нічними підпалами, іскристими по яругах стовпами вогню, перельотом пожежі через рівчачки, мішком буряків на плечах малого злодія, втоптаною в землю кукурудзою, іржавою водою, корінням балабану, яке на горбі викопував батько, криком сов, що позліталися на смалятину мишачих кубел, ранковою гіркотою згарища, пріллю конюшини на покосі, слідами повені, ряскою, равликами на болоті, останньою рибалкою за млином, в’юнами в колисці, риб’ячим слизом на долонях, кублом коноплянки в осоці, жалісним промельком крила синього рибалочки над греблею, набряклими, встеленими осиковим листям дошками човна на прив’язі, знятою з гачків картоплею на витоптаних місцях, вітром і бризками з дерев’яних коліс млина, коли в брезентовій курточці, в батькових забродських чоботях, намотавши чотири гонучі на ступню, стояв подалі від водоспаду на слизотному валуні, на водорості довив оклена, декілька риб уже підстрибувало на березі, помалу тускніючи, обліплюючись соломинами й дертю, азарт підсилювала ймовірність полетіти на білокостомахувате коріння, обчовговане спиною води, що мріяла потопельником зігріти себе й на один ранок віднадити зиму, — дивлячись на привітрену павутину, очі йнялися слізьми; калатав дзвоник, грімко стогнала підлога по коридорі, і вишикувані до приходу воєнрука дев’ятикласники кам’яніли під стіною, по лінійці шпарин між дошками підрівнюючи носаки взуття, — прокидався і знав, що кошмар довчатиме позавтрім, через літо й прозріння, запитував себе, що ж розучив ти, коли сниться школа, сніговий дим уздовж алеї, географічний, затиснутий під пахвою спис, націлений в темряву майбутнього бездомів’я завбільшки з карту світу? — там ворог незримий і пам’ять про втрачену силу волі; вставати морозного ранку й до лоскоту в п’ятах боятися запізнення на автобус, на першу ходку, вставати, щоб власною павутиною обов’язків втримати світ від найзлішого сумніву; кому це треба?