Щоб полегшити біль пограбунків і втрат, розкажу лучче про енкаведиста; син його, Тралі-Валі про викладачку наукового комунізму розповідав, належала до юнацьких коханок батькових, разом розбивали намети по берегах каламутної ріки; звичайне, Северин і там не кайлом вимахував; викриття саботажників, теє-сеє, ну і молодість розпалювала класові почуття до жінок; спали покотом, хто кого згріб; хвороби списували на шкідників; пан ойтц засвідчував виконання вироку; амурні води ковтали неспокій літ; за вислугу звання накинули, далі боротися з ворогами перевели, а коли синові поступати припекло, свій записник погортав, там телефони всієї совдепії; о, прицмакнув начальницьки ласо, о, давано по давній пам’яті цю активістку прозондуєм; далеко пішла, проте й по голосу миттю впізнала; висвятили синоня в студенти; брат на медичний узвіз подавсь, рахуючи, що лікар і в тюрмі лікар, справедливо сказати, боявсь, медсестер молодих старому приводив, балювали разом; Тралі-Валі, на таке дивлячись, хату покидав і спивався по друзях; по правді кажучи, пустопорожня історія; кобиломорда з прокуреними зубами викладачка Ніну зрізала на іспиті; під час зимової сесії, пригадую, якась безсніжна стояла зима, дама з боксерською щелепою клала біля себе пачку "Біломору" і сірники, курила, по-бандитськи ховаючи цигарку в кулак, розхвильованим пропонувала воду, демократка з наметових, мою студентку висповідала по білету, та відповіла, і, наче добридень, додаткове запитання, про що б ви думали, про революції, лютневу й жовтневу; дурне дівча дати сплутало; мегері заціпило, думали, дасть жаба цицьки, бо й варта того; таки, на графин дивляючись, ковтнула слину і одійшла, і в плач; ми піт, ми кров проливали заради вас, заради світлого, ой-ой-йой, срам на мою сиву голову, дати нової ери вона поплутала, а к стєнкє за такой разгавор! хто там староста, кому сказано, води мені! вижлуктили, худоба! староста заскакує бочком і хвать графина, очицями нелюдськими блисьнув по столах, мовляв, знали коли воду вихлебтати, ух, скоти, стара по доброті наливає, а вони п’ють і п’ють, тепір повсцикаєтесь на датах з’їздів; викладачку зводило корчами, все одно, що неїну доньку згвалтували на очах, давай про комсомольське містечко голосити, про спайку натхненних, про ентузіазми вовчих ночей; староста із графином вбігає, цокає горловиною об склянку і свою морду облізлої мавпи з дурнувато схибнутими в’язами нахиляє до професорки, ще й одним оком аудиторію пасе, мовляв, бачте за вас принижуюсь; засокорів на вухо: викличем порушницю на комзбори, на партзбори, на студраду, на бюро парткому, обработаїм на всіх рівнях, будьте увєрєні, лічно доложу, даю слово від імені курсу, завіряю, що пам’ятатиме великі дні лучче, ніж свої місячні; помилуйте — й світочі закритих книгосховищ вас не забудуть, запевняю; істерична історичка подала старості "біломорину", піднесла сірника, той не курив і зопалу зажував пів-мундштучини, геть чисто козел, що жує цигарки; на мою полегкість зійшла, коли на лакованому паркеті, відрізняючи своє розкуто туге, треноване тіло тенісистки від гострих колін суперниці, без запинки протарабанила ті дати, щоб вечором розплакатись на моєму плечі, згадавши, що трималась на волосині від виключення.
Та її страх був даремний; коли приїхав на вихідні з практики, то відчув себе геть чужим — наше ніколи сліпило обох останньої п’ятниці лютого; здавала залік по психології, виблякло рожеві стіни розлунювали безвільне завзяття студентів і той радісний гам, що вістує наближення жіночого свята, підвітрена брезентина в дворі відкривала мертві електромотори, сміття, розбиті, з сатанинськими рогатками, лампочки; сонце пилком вербних котиків сіялось на чавунну ограду й розніженого на млявому пригріві кота, однак вітер нагонив хмари, знову ставало зимно, думалось; а ніде тобі людського лиця! їхав сюди найщасливіший, могла б запитати, тільки пхикнула зле; міг і букета купити; вибачай, я сьогодні зайнята, ой, помовч, ти мені не свекруха; хіба циган, щоб вгадувати, котрий, може отой, спортивно обмакогонений, може дженжуристий якийсь араб, може кіно, може зайшло за поцілунки; любив, як неприспану судому серця, осинього, затиснутого в кулаці кубла; вицокуючи підківками чобітків, легкою рукою торкаючи граніт перил, збігла до підвального гардеробу, зникла між напарфумлених подруг, так, ніби ніхто її не чекає, побалакала, пожартувала, щось пригадала недобре, наморщила лоб і з пальтечком у згині ліктя, поправляючи смоляний берет, краєм ока оглядаючи себе в дзеркалі, випірнула з глибокого сутінку; наше ніколи сліпило на сходах підземного переходу; задивлялась на миготливі барвисті ліхтарики, по одному на мізинцях вірменина, що смикав цяцьки вгору і вниз, паперовий ящик стояв біля його ніг, туди ловкий торговець кидав п’ятірки і нанизував на палець ліхтаря, вогонь радісно багрив очі дітей на тротуарі; душа моя, полум’я в чужих руках, розгораєшся, ухкаєш до землі, означеної кроками милої; вогонь даремний для сутінків, що поруділи від перехожих, кишать — і ніч навпроти вітрини лисіє, буцім поточене міллю хутро; кавказець за ниточку скубатиме скляну кульку, на асфальті листяний вихор ступнів такий морозний, гріють осині жала і вітер захвату повз тебе, мовчальнице; пальто з великими гудзиками на рукавах, френзлі білого шарфа січуть мокрим снігом, підземні, зіткані з милосердного дзенькому мідяків, протяги переходу і два сиво защетинені абхазці на вокзалі; з відра кропили жовту квіть молодої мімози, купи віниччя обзолочували їхні м’які ялові чоботи, рукави повстяних курток; неподаровані ще букети стояли в лантухах під стіною і пахли медовим місяцем курортів; на скелях досі потанули сніги, — поїдемо? — побуваєш ще — серце тисне — зичу зустріти кращу, не хворій, — губами діткнувсь до персиково ніжного волосся на шиї, зелено зміїлись числа на годинниковому табло, проте й електронні намистини надто вповільнено, ніби незримий Ангел вокзалу з чітками, мригали угорі, ледве замолючи самогубний блиск рейок, біду відступникам від любові; прощавсь, молодів од розлуки, склянкою в загратованій забігайлівці лигав коньяк і бридив доторкнутися до апельсина; на сусідньому столі виїдені шкірки світали безвільною звабою скинутого бюстгалтера; вдома бачив, на мить заскочивши в гуртожиток, розплавлений віск на тарелі, заледве погляд одвів од банкнотної паки листів і втримав себе не читати від кого; скринька різьблена, визиркують фальшиво білими банкнотами; курити до гіркоти; відчай, це кислий дух поту від п’ятірні, якою обтис обличчя; однаково тра підводитися, йти провулком продажного міста, йти повз безногого на ящику, за газетним кіоском, — спить, обнявши милиці, і шапка вухом закрила очі, — йти, втікаючи від дрімоти з власним каліцтвом, стерпіти; нехай трьома незасмаглими чашами ясминно чарує ласих; п’ють трунок і обціловують всю; дивись на вокзального пса, оно спить собі калачиком на скловаті; жалке і жалісне осинє серце випусти на рваний, сирий, вже начебто березневий вітер; по берегах, де любились ми, ртутна безпам’ятна вода, на проталинах подовбані намистини глоду, маревце над кротовинами, сонячна повінь кольору осинього крила, злі окапини воску з останньої свічі затужавіли роєм, діти з пучками очерету гасають, підпалюючи траву; вогонь медовий; прокинутись на задній сидушці автобуса і дитиніти, забуваючи нестерпне; дозволити собі згадку про трамвай, на підлозі розілляту біду фарбу; дві макові пелюстки сидінь пломеніли вільно; якось аж зло потягнув за рукав; сідаймо; вона, здивована, глянула на білу пляму, на білий атлас моєї подорожньої долі, надірвала газету, обтерла чобітки і випростала тугу в литці ногу; твій глузд, твій мозок розіллявсь яблуневою побілкою і за горбами, за фанерними шпаківнями дач, за ядучими зелепухами таксі на стоянці, за церквою під голубим дахом дім на тебе чекає, рідніший отчого дому — будка поромника — там зітхнеш: тобі моя сповідь, Ангеле...