— Хай мене хрест уб'є! Нехай я матері своєї не побачу, нехай я без покаянія...— глухо бурмотіла заклинання дівчина, трясучися, як у пропасниці; потім вона раптом скочила, шатнулася до образів, схопила лампадку і рвучко випила з неї оливу,— нехай мене ця олива задавить...— якось неприродно голосно вигукувала вона,— коли я що-небудь або мама...
— Фе! Гидота! — гидливо заверещала Катря і штовхнула Орисю до дверей.— Геть, паскуднице! Щоб була мені брошка — й усе! А то завтра ж протокола!..
Орися захиталася, зробила декілька кроків назад і безсило сіла, майже впала на підлогу поночі у вітальні. Дивно: вона позбулася враз їдкого болю почуттів, потопаючи в якомусь трансі: руки й ноги в неї одубіли, в грудях здавило, в голові зашумів якийсь хаос сполоханих думок, а проміж них катом стояло — "протокола!" З цим словом у неї злився образ закривавленого, напівживого батька.
А тим часом у панянській хаті не спинялася бурхлива сцена.
— Та її нема, й не шукай — вкрадена! — чувся Катрин голос.
— По-перше, я переконана, що не вкрадена, а закинута, а по-друге,— доносився різкий Наталии голос,— я радила б обережнішою бути з такими безпідставними обвинуваченнями: знущатися над беззахисною сиротою, звичайно, легко, але на те, щоб ображати другого, треба мати докази, а інакше — це наклеп, а за наклеп можна й відповідати!
— Прошу, без навчань,— огризнулася та,— в мене крадіжка, то я заявлю поліції, а підозрівати наймичку я можу... хай шукають, складають протокола.
Катря причинила двері, й Орисі вже трудно було почути, про віщо сестри сперечалися; та вона й не цікавилася зовсім цією суперечкою: окремі слова, що долітали до неї, майже не торкалися до її слуху. Одно тільки слово стояло перед нею, що клякло жахом, і це слово було — "протокола". Ні приниження, ні образи за зведений на неї наклеп, ні болю за обвинувачення матері Орися тепер уже не відчувала, а почувала тільки всією істотою, що над нею і над її матір'ю стряслося якесь невідсувне горе у вигляді крадіжки, що за горем стоїть протокол, а за протоколом — смерть; що від нього, цього протокола, як від чуми, треба тікати. Орисю почало обхоплювати божевілля...
VI
Минула година. Замовкли голоси в панянській, погасло світло, і в усій квартирі зробилося поночі й тихо. А Орися напівлежала на підлозі в тій самій позі, вставившись очима в темряву, і раптом їй здається, ні, не здається, а вона мало не бачить, як уловили її матір і виштовхали з церкви... У матері вирячились очі, вона посиніла, ламає коло грудей своїх кістляві руки, кличе в свідки бога... але її не слухають, а волочать. "Задайте їй протокола!" — чується серед натовпу, що біжить за нею, панянчин голос, і чийсь кулак піднявся й упав на її матір... Нещасна бабуся, підвівши догори руки, захиталася й упала на сніг, а сніг почав густо червоніти й розтавати навкруги... На передсмертний стогін її хтось відповідає реготом: "Коли б не вловили твоєї дочки, то й тебе не займали б, а тепер пропадай! Протокола!" І зривається зворушливий зойк...
Орися схопилася на ноги й почала обмацувати себе, чи не спить вона? Але ні: крізь спущені завіси невиразними формами пробиваються зеленуваті світові плями, щось прискорено стукає. Чи в неї в грудях, чи в їдальні. А лоб, це ж її лоб укритий краплями холодного поту... Раптом перед нею з усім жахом стала дійсність: ніч минає, а вдосвіта її поведуть у поліцію, пошлють по матір, зв'яжуть, і почнеться протокол... коли б над нею тільки, то дурниця — хіба мало вона терпіла? Може, це буде остання мука. Але ж мати хворі, голодні... ні! Треба бігти, не губити ні хвилини, попередити її, врятувати... Кажуть, за мостом десь Лавра... Орися, не розуміючи яскраво, що робить, викралася навшпиньках із вітальні, ввійшла до їдальні і почала помацки, затаївши дихання, проходити поміж розставленими стільцями до передпокою. Кожне скрипіння мостини, кожне шарудіння зачеплених меблів доводили її до тремтіння; нарешті вона обережно відчинила двері до своєї хати, і все ж двері заскрипіли. Орися заклякла й завмерла в чеканні; але скрізь було тихо, тільки в дальній хаті шкреблася й шаруділа полохлива миша...
Орися вийшла до передпокою, причинила двері й з полегшенням зітхнула; тут у хаті було зовсім видко: в незавішене вікно дивився бліднолиций місяць і фарбував усі речі в м'які тона.
"Світ незабаром! Вже бліднішає край неба!" — майнула в неї блискавкою думка.
І Орися, забувши про всяку обережність, не стямивши навіть того, що втікання якраз може навести на неї підозріння, відчинила прожогом вихідні двері й побігла вниз. Утікачка з божевільним виразом очей вискочила надвір, оглянулася й прошмигнула в напівзачинену на ланцюжок хвіртку; побачивши, що на вулиці нікого не було, вона побігла боса по брукові, завернула в уличку, пробігла ще одну вулицю, ще одну вуличку та й сіла в бульварчику на лавці під липою в холодку, щоб перевести дух. Роззявивши широко рота і вдихнувши з напруженням повітря, вона обома руками здавлювала собі груди, боячися, щоб не вискочило серце, що так болісно тріпотіло; вона безглуздо дивилася наперед, неначе той заєць, що присів на часинку під кущем і прислухається до далеких гонів собак. Раптом вона з жахом помітила, що недалечко від неї під тінню другої деревини промайнув огник від цигарки; вона схопилася й остовпіла на мент, роздумуючи, в який бік тікати... Вогник рушив, і з-під дерева вийшов непевної зовнішності панич.
— Захекалася, красуню? Прийди, відпочинь на моїх грудях! — захихикав він хрипким голосом.— Чого витріщилась? Може, потягла що, то поділимось! — доторкнувся він рукою до дівчинки, що мало не стерялася з переляку; але дотик і відчай повернули їй сили, і вона шарпнулася від напасника вихрем вперед.
— Ух його! Держи! Злодій! — почулися вслід за нею вигуки.
Десь відгукнувся свисток. З перекрученими від жаху рисами обличчя летіла без оглядки Орися, перебігаючи безлюдні вулиці, напружуючи всі сили; їй здавалося, що за нею погоня поспішає, що лунають поза спиною свистки, і вона все бігла та й бігла, не знаючи куди й чого, не помічаючи навіть, що вже спустилася з крутої гори просто до широкої річки... У виски в неї стукало, груди з трудом дихали, в голові мутилася свідомість... але вона все ж таки добігла до складених дров, що широко розкинулися по всій набережній, і припала непритомною грудкою в узькій і темній щілині до землі.