Мати й Орися схопилися з постелі і, розгубившись, не рухалися з місця.
— Почекай, братику, я зараз дістану вогню і обшукаємо хату! — відізвався другий.
Спалахнув сірник, і зайди враз побачили батька: він сидів на печі, широко розплющивши очі.
— А, ось він де!
Дядько в кожусі, що ввійшов у хату, схопив його за рукава. Це був сусідній шинкар. Він здоровим стусаном скинув батька з печі.
— Віддай зараз украдене, а то я з тебе дух витрясу!
— Я нічого не крав, побий мене біг! — тремтів батько і кахикав у кулака.
— Нічого не крав? Ах ти ж поганець!
І він хвацько ляснув батька по щоці.
Нещасний не встояв на ногах, звалився й ударився ще головою об лаву.
— За віщо ви мене б'єте? — простогнав він, втираючи полою кров, що потекла з носа.
Орися заверещала і обняла руками батька, охороняючи його від нового нападу.
— Не бийте, не бийте! — кричала вона, як божевільна.— В тата кров іде!
А мати навколішках прохала помилувати, присягалася, що ніколи він не крав нічого... що це наклеп.
— Не слухай бабів,— кричав шинкар,— а волочи його... протокола!
Чотири здорові руки відштовхнули жінок од батька, що стояв, і повели його з хати кудись далеко.
А коли, опам'ятавшися від жаху, вибігли на вулицю мати з дочкою, то "розбійників", як думала Орися, вже не було, а вдосвіта вони знайшли свого батька в рівчаку: він ледве дихав, на пазусі було декілька темних крів'яних плям, а сніг у головах яскраво червонів.
— Били! — промовив батько і впав у непритомність. За допомогою дядька, що проїздив повз них, одвезли вони батька до хати... Відходили трохи, та недовго він мучився; кахикав усе... та кров'ю харкав, поки не вмер... Панотець допомагав їм, розпочав був і слідство, та лікарі признали сухоти, й нічого не вийшло... А тільки незабаром продано було їхню хату і все... Паніматка взяла її матір до себе через те, що під голодний рік нікуди було й найнятись, а її, Орисю, влаштувала в місто до знайомих панів.
Щось неначе зашаруділо поза дверима. Дівчинка здригнула й схопилася... Нічого: мертва тиша... тільки в ухах її неначе згучить жахливе слово "протокола!". Орися стрепенулася й повела рукою по очах: вони були мокрі, як і все її худорлявеньке личко...
ІІІ
Ні, це не здається, а хтось і справді шарудить коло дверей, неначе шукає клямки, хочучи нишком увійти. Орися скочила й почала прислухатися; що б це могло бути? Куховарка Мелашка? Так вона б кулаком постукала, гукнула б неодмінно, а це, мабуть, хтось чужий і недобрий... злодій; а може, й розбійник. Орися заклякла від жаху, згадавши, що вона в квартирі сама та що допомоги не дасть ніхто... Що робити? А може, вона забула замкнути на запора двері? Ось зараз чіпне, ввійде й заріже її... гострим ножем по горлі... ой!.. страшно!!
Дівчина кинулася до дверей і повернула ключем. Замок клацнув і виявив її присутність.
У двері хтось ізлегка постукав. Орися не відгукнулась. Ще постукало, трохи дужче,— мовчання. Нарешті почулося тихе запитання:
— Чи тут пані Березовська?
Голос був очевидячки жіночий, а згук його заставив Орисю затрепетати.
— Хто там? — спитала вона боязко.
— Свиридиха з Тереників.
— Мамо! — скрикнула, неначе збожеволівши від радості, Орися, намагаючись тремтячими руками швидше відчинити двері.
Вона кинулася на шию до своєї матері й гірко заплакала. Вся туга й біль од образ і сирітства, що накипіли за останній час у її серці, вилилися тепер в бурхливім і невтримнім риданні. Орися цілувала материне заплакане обличчя, очі, руки, обіймала її судорожно, нервово і все ридала і ридала... В цілковитій тиші й темряві якось дивно відбивалися ці хлипання, змішані зі згуками жагучих поцілунків. Нарешті мати притиснула її до своїх грудей і почала гладити по голівці. Ця ласка якось гіпнотично вплинула на дівчинку і трохи стишила її гістеричне роздратування.
— Чого ти, моє безталанне, так плачеш? — спитала пошепки мати.— Чи тебе кривдять тут?
— Ні! — ледве чутно відповіла дівчинка.— Мене ще ні разу не били...
— Так чого ж ти?
— Занудилася, скучила за вами, моя ненько!—пригорталася вона до матері і цілувала її зморщені руки.
— Що ж робити, сирітко моя? — розважала її мати.— Не влаштуюся ніяк, щоб тебе й себе прогодувати... Божа воля! Залишилися ми вбогі, та й найнятися нікуди; всяке й свої руки віддасть за прохарчування. З ласки прийняла мене благодійниця наша паніматка, а двох їй прогодувати важкенько. Може, згодом легше стане, а зараз потерпи.
— Та я й терплю, тільки нудно мені... нудьга!
— То що, звикнеш!.. Бо старцям вибирати ні з чого.
— А як же вам, мамо? — зітхнула важко Орися.
— Нічого, хвала богові, ось тільки я хвора чогось... відпросилася в паніматки, хочу відговітися в Лаврі святій.
— Господи, що ж це у вас, лелечко? — захвилювалася Орися.
— Нічого, так; ослабла, видко, з голоду, ноги й руки тремтять... та в спині кольки. Ти не турбуйся... минеться... Мені й то вже полегшало... ось як на селі хліб уродить...
— А на селі ж що? — трохи відживилася Орися.
— Бідують: у кого була хоч одна вівця, то й ту попродали... З дахів солому здирали, та й тієї не вистачило...
— А Катря, а Пріся — здорові?
— Пріся на цингу хвора лежала, все у роті попухло, зуби рукою витягала... дохтур наїздив, кислу капусту велів їсти... та й ліків дав. Виходилась на весну, тільки шамкає... А Катря в огневиці лежить... У нас на весну огневиця пішла — страх!.. Багацько повмирало: і Ганька Литовка, й Петрусь...
— Петрусь?! — змахнула руками Орися й затулила ними очі.
— Шкода тобі? — спитала з співчуттям мати.
— Шкода!—глухо відповіла дівчина, важко зітхаючи.
— Ох, доля така! — зітхнула й мати.— Хороший був хлопчик... І з тобою часто грався.
Обидві замовкли й безпорадно замислились.
— Хоч би засвітила ти, чи що? — нарешті перервала мовчання мати.— А то я й не бачу тебе, дитинко, яка ти стала?
— А, правда, що ж це я? — заметушилася Орися й швидко засвітила лампочку, приготовану на столі.
— Мамо! Ви ще схудли й пожовтішали! — сказала вона, дивлячись на матір великими очима й ламаючи руки.
Перед нею справді стояла зморщена й згорблена бабуся.
— Нічого, моя ягідко,— захоплено милувалася своєю дочкою мати,— це від голоду: три дні в дорозі й ріски не мала... В роті... взяла з дому малий шматок хліба, на всю дорогу... А простягати руку не вистачило сили...