Тоді повісив за спину бандуру, навпомацки до коня підійшов, взявся за уздечку, ногу в стремено вставив, сіз верхи і поплескав гнідого по шиї.
— Скачім, мій вірний товаришу, в гірські бескеття. Або волю здобути, або дома не бути!
— Хто тебе осліпив, козаче? — запитав Єпіфаній і коня буйного стримав.
— Непроглядь, отче. Всі посліпли… Хіба вони, брати мої низовії, зрячими бувши, повернулися б у ярмо?
— Чужина — теж ярмо. Коли хочеш до рідних плавнів, тоді й політика здається марною… Горе наше не тільки в неволі, а й у любові до рідного краю… Ти зневірився, Мамаю?
— Не впускаю до себе зневіри. Поки хоч один заряджений мушкет залишився в лицарських руках — не програна ще воля. Я ж маю зір — пісня моя зряча.
— Куди прямуєш?
— До опришків. Поведу їх з гір у степ воювати… На Погарі за Манявою ждуть вони мене. А по дорозі у скит зайду, поклонюся прахові гетьмана Виговського, який перший підняв шаблю на зажерливу Москву. Хай його дух благословить нас на битву з ордою.
— Гетьман у скиті похований?
— У скиті. Сказала мені про це жона Пилипа Орлика, яка у Станіславі доживає віку в самотності… У церкві Воздвиженській Скиту Манявського стоїть єдина на Україні гетьманська могила. Розметали вороги кості Богдана й Івана — без цвинтаря зосталась Україна. А без батьківських могил гине народ… Хвалити Бога, що хоч у цій закутині української землі збереглася наша пам’ять. Тож підемо від могили гетьманської, від початку нашого — в похід.
— Й матимете силу дійти аж до краю України?
— З шаблею і піснею, із словом і вірою!
— Хай провадить вас Господь, — перехрестив козака Єпіфаній і подався пріч. Та зупинився, повернувся. — Я проведу тебе до Скиту Манявського, сам туди прямую. Хочу запосягти для себе православний храм, в якому ще не проклиналась українська воля.
— Чи ж ти впевнений у цьому? Говорила мені пані Ганна Орликова в Станіславі, коли я напитував дорогу до Маняви, що ігумен скиту триста карбованців отримує від цариці щорічно… За волю України можеш помолитися і в уніатському храмі — Бог один.
Не відповів на це нічого Єпіфаній, мовчав і Сивий Козак, та в уяві ченця відбувся між ним і Мамаєм такий діалог.
"Чужа мені унія, козаче…"
Та вона б і тут не прижилася, якби не страх перед Москвою, яка й віру відбирає в людей і глумиться над нею. Унія — то протест проти духовного московського рабства".
"Я знаю… Розумію й те, хоч іноді мені це розуміння здається блюзнірством: якби за Гадяцького угодою Ук— країна залишилась би в складі Польщо–Литви із своєю автономією, ми б тепер, при ослабленій Польщі, виростали у велику європейську державу… Але чому, чому така наша доля, шо ми завжди мусимо шукати захисту в сильнішого сусіда?"
"Це не тільки наша доля така. Кожна нація, яка бореться, шукає сильного союзника. Хіба в нас хтось таке право відібрав? З якої причини кожне хоче нас принизити звинуваченням у прислужництві й схилянні перед снльними? Наша справа, де маємо шукати спільників. Наша! Москва ж лає, кого їй спідручно: не Богдана, а Виговського, не Брюховецького, а Мазепу! Кому яке діло, в який спосіб ми хочемо здобути волю? Кого це, крім нас, має обходити?.. Православна віра! Свята вона була для України, поки ми мали її для себе. Гей, та якби то наш народ прийняв унію за Мазепи, не мяли б ми тепер тяжби з московським синодом!.. А Іван Виговський, в душі греко–католиком бувши, хотів разом із своїм канцлером Юрієм Немиричсм створити Велике Руське князівство — в серці Європи…"
"Помолимось на його могилі".
Єпіфаній вів Мамаєвого коня за уздечку, все глибше входили вони в гори, й замикались над ними у високості верховіття смерек.
Усамотнивпіись у собі, осмислював чернець єдино вірну істину: всі віросповідування повинні бути взаємотерпимі, бо ж визнають єдиного Бога і єдиний Дух, що втілюється в матерію. Боротьба між православними й католиками безглузда й злочинна, бо роз’єднує народ. Вищому ж Духу байдужі обряди, за допомогою яких віруючі наближаються до істини. Не сміє бути ворожнечі не тільки між християнами різних обрядів, а й між релігіями, бо і євреї, і мусульмани, і буддисти, і язичники однаково прагнуть духовної висоти… Та коли власть імущі підпорядковують собі релігію — чи ж може бути вона справедливою? Чи ж то прояв Божого чину, коли католики вбивають православних, а православні католиків? Коли провославний архімандрит Аллілуй спалює православні книги тільки тому, що вони належать Україні, а не Москві? Коли польські католики ламають хрести в українських католицьких вівтарях і викидають ченців з монастирів?.. Найвищу правду мовили опришки: не католики вони, не православні, не протестанти і не погани — українці! І тому я хочу помолитися у православному храмі над гробом католицького гетьмана…
Далі дорогу заступили гори. Із сходу на південь — від вершини Канюка аж до Погару — протягнувся хребет, через який могли проповзти хіба що звірині путівці, й неподалік села Краснополя прикуцнув в ущелині над гомінкою Манявкою, ніби ліктями сперся на гірські приступи, тихий монастир.
Високий мур обгородив святу місцину — гірську фортецю, залишивши для вхожих вузьку, залізом ковану хвіртку.
Сивий Козак спішився. Єпіфаній постукав.
— Православні? — почулося з дитинця.
— Православні.
Рипнула хвіртка, старий чернець в островерхому клобуку кивнув:
— Проходьте… Служба Божа править у Воздвиженській церкві.
Церковця була маленька, немов капличка, вміщалося в ній усього кілька десятків прочан, які навколішках били поклони. Мініатюрний іконостас дихав старожитністю— пам’ятав він, напевно, засновника Скиту Манявського Йова Княгиницького; храм прикрашали розп’яття, на яких страждали мученики з обличчям опришків; до гробу Господнього, гуцульським візерунком різьбленого, припадала на іконі Божа Мати в кожушку й шальовій хустці. А високо вгорі синіла баня, яка не мала дна і єдналася з небом.
Сивий Козак опустив повіки на більма; склавши руки долонями докупи, звів їх угору й німо наклав помсту на ворогів — іншої молитви він не знав… Єпіфаній, леліючи в душі неспізнане досі блаженство й передчуваючи кінець своєї спокути, прошепотів:
— Мій це Храм…