"Бога в народі вбивають самі священослужителі. Ви ж чули, Вчителю, про Аллілуя, який спалив храм і книги, ви ж бачили пам’ятник зрадникові, поставлений навпроти святого собору. Ви ж знаєте, що константинопольський патріарх Діонізін продав київську митрополію московському патріархові за двісті золотих червінців і сто двадцять соболиних шкур — й отримав цю плату з рук антихриста–царя".
— Щоб убити Бога в поневоленого люду і зруйнувати церкву, диявол одягає архіерейські шати. Та після розрухи Храм завжди виходить із полум’я цілим і знову збирає біля себе народ, являючи світові у первозданній чистоті християнський ідеал: цінність людської особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові.
"Я шукаю такого храму, який не принижував би людину, а підносив до рівня Бога".
— Та чи може збудувати храм держава, яка оголосила один народ вибраним і поставила його над іншим? Третій Рим — Москва уявила себе єдиним у світі пристанищем православної віри і, поставивши вище церкви державу, примусила патирів стати її агентами. Що може дати людині церква, підпорядкована кріпосній державі, — крім рабства? Що може дати людям теократична влада — крім тюрми? Московське самодержавство оголосило всенародну тюрму "царством божим", а тому для Храму в ньому місця немає.
"Чи можу я визнати храмом божницю, в якій щодня проклинають людину, яка хотіла моєму народові дати волю? Чи не краще вернутися до язичницького капища, де сповідується Різдво Світла нашої землі?"
— У будь–який храм, якщо тільки в ньому не проповідується насильство над людьми, маєш право увійти. І в поганський. Та древня віра єднала людей з Природою і була досконалою, як Боже творіння. Підніми камінь — і там знайдеш Мене, розсічи дерево — і Я там… Зате людина в поганському храмі не могла пізнавати висоти свого Духа. їй став потрібен Учитель. Коли людина увійшла в християнський храм, вона побачила, як сходить він до неї з ікон, як виходить в іпостасі Божого намісника через царські врата… й почала просити, щоб вій розкривав їй тайну Духа, навчав і прощав. Не маємо права зрікатися тієї віри сьогодні. Але знайдемо у ній Бога, який благословить наші святощі і нашу волю. Наблизимось до нього, як це робить природа, що створила життя з туги за Богом, відтворює його у своїх, хоч сама ніколи не може досягти Божої досконалості.
"Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаній. — Бо Слово — це витвір Божий, і спочатку було воно. Я йду шукати Храм, в якому цим Божим знаряддям славлять, а не проклинають Волю".
Розділ дев’ятнадцятий
Пробився нарешті Єпіфаній до межі простору свого світу, який у часі не мав ні початку, ні кінця, — спинили його Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою відгородили розлогу Україну від європейських країн, припустивши крізь себе однокінні путівці й звірині стежки, де чужинцям годі пройти ордою: прокрадаючись під навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів, продираючись крізь жереп і хащі, може зайда навідатись сюди хіба що в гості, а із злом прийшовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.
Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і вирватись на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями, громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одній із западень до небес, і жодна найвищою не стане, і завжди дальший верх вищим здається, — не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцири непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.
І що їм ординські шляхи, і що їм той невгамонний люд,, якому місця на землі мало, — всяк зупинився тут: нестримний монгол розбійник вселюдський і пожадливий на корону жорстокий удар, а підступний лях тремтить сьогодні, допановуючи над гірським краєм, — не дай, Боже нікому такого панування…
Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу й півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, й не загородили шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їм відкриті брами до мого краю?
Чи ж то зачарував вас невпинний шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених гаджуг? Чому ви задивившись на свою вроду, забули, що мій край — незахищений, стратований ордою — гине у підніжжі вашої високості?
…А там, де зупиняється у степовому бігу Україна, наткнувшись на перепону гір, під стінами темних борів, посіялись містечка й села, немов розсипи білої ріни; знаходять вони для себе ущелини, ніби, ховаються од завидющого ока, й крадькома спинатимуться звідти уверх по руслах річок, доки стане сил, й зупиняться біля джерел бурхливої Манявки, від якої далі доріг нема, тільки стежки, а у гірській закутині, спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдний скит, дві сотні років тому галицькими ченцями заснований, не завойований досі католиками оплот українського православ’я, до якого не діткнулася й царська рука, не осквернила його облудою московського месіанства, й ніколи не звучали тут блюзнірські слова прокляття сподвижникам Волі.
Та далеко ще до Скиту Манявського, куди і місяці,, і два, і рік тягнуться звідусіль православні прочани за живлющою водою чистої віри, а на цій хресній дорозі, неподалік від міст і сіл великих, повиникали поселення з нічліжками, торгами й базарними видовищами — звані Кальваріями.
У Кальварії біля містечка Осмолоди, що причаїлося над холодною Лімницею у підніжжі піднебесної Грофи, вершина якої, вихопившись із кожуха борів, тяжіє над усім краєм сталевими щитами скель, зупинився стомлений Єпіфаній.
Ще здалеку долинула до нього музика, і була вона не звичайною для вуха — такою густою, що не дає передиху між музичними тактами, наче б її виконавці кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось, такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться із горнця, віхолить, заповнює весь простір й подих забиває; такою тісною, ніби музики вмістилися на кружальці мідного крейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає, і вони перемішують, мов перли в кришталевім амфорі: шалений дзенькіт цимбал і скрипкові перебори, завиточки сопілкового плачу і пищання фрілок, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає у міжгір’я всі ті звуки, мов бринзу в бочку, а столочити її не можна: у неймовірній тісноті кожен звучить окремо, перегукуючись з іншими у дивно злагодженій гармонії.