— Брешеш, перевертню! — відказав Єпіфаній, і полковник Ніс під його поглядом заник, змалів і знов перемінився у звіра. — Брешеш. Нині перший день воскресіння мого народу. Нині у мертвому Батурині, споганеному і спаленому, ще вчора зацькований народ відправив панахиду по Мазепі і від цього прокинувся назавжди. Україна розпочала святкувати свою Пасху в неволі і з Пасхою виживе в ній, і підніметься до самостійного життя. А відступників, зрадників, донощиків, сексотів, катів проклене і виставить усьому світові на ганьбу. Ти не чеки в такої звістки, чи й не сподівався, що я давно вже вбив тебе в собі? То знай: я нині вбиваю тебе самого своїм Словом. Згинь, кровопивцю!
Вовкулака гарчав, поривався кинутись на Єпіфанія, та враз почала корчити його судома, він скреготав іклами, розпачливо стогнав, але правда Єпіфанієва діяла на нього, мов скоротічна отрута, він завив востаннє і здох. А в мертвих його очах відбився спокій чи то вдоволення, що скінчилося нарешті злочином струджене життя і Мотрине прокляття жити вічно вовкулакою не сповнилося…
Розділ шістнадцятий
Бігли навперегони стоком тополі. Байрачні задичі поховалися за обрієм і, притаївши в своїх нетрях вологу й прохолоду, визирали з-за нього то тут то там вершечками осокорів, що мліли на спекотному сонці і, зрештою, зникали за пругом. А тополі, немов апостоли, йшли і йшли по розпашілому крузі степу, беззвучно протинали дзвінку тишу й зупинялися біля могил.
Що тих могил на Україні! І хто їх висипав — скіфи, анти, русичі, роксоляни, козаки? Хто похований у них — оборонці краю чи завойовники–ординці? Славою чи ганьбою покриті їхні голови, волю чи ярмо несли вони на цю благословенну землю? Ніхто не знає, тільки тополям, що йдуть, мов посланці історії, на вивід, відомо все, та мовчать вони, співаючи над могилами свій тихий реквієм.
Всіх прихистила Україна — господарів і заброд, для всіх однаково легка або важка її земля — хто має право судити мертвих? Ніхто на світі не мав такого права — при всіх богах і боженятах, при всіх царях і базилевсах, при всіх князях і гетьманах, бо Провидіння заслонило потойбіччя від людських мислів й заборонило торкатись таємниць, яких смертним збагнути не дано.
На сторожі мертвих стоїть сам Бог.
Так було і так уже не є. Безбожна власть прийшла на землю, гине невинний люд, ніхто полеглих не ховає, і розгризають вовки трупи.
Чи хоч одна могила виросла над Невою, над Ладогою, на Соловках, у Батурині, Лебедині чи Глухові? Нема! Заривають людей, немов собак, притоптують, зарівнюють над прахом землю, щоб ніхто з живих не знайшов сліду свого роду, для пам’яті свічки не поставив, щоб ті, яким ординці подарували життя або дозволили народитися, не знали, де й коли розпочався їхній час, щоб жоден не відав, хто він єсть сам… Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!
Коли збереться всесвітній трибунал і розпочне суд над катами моєї України?
А може, нам належить без кінця чекати суду Божого?
Певне, ти мав рацію, мудрий учителю Тимотею, коли твердив, що Божий суд уже давно триває, тільки про це не знають ні постраждалі, ні злочинці. А може, Господь умисно показує світові злочини у дії, щоб ніхто ніколи не мав сумнівів у їх карності?
Бог судив Рим століттями, поки настала пора вироку, а Рим про це не знав: утішався в розпусті, шаленів від крові, народжував озвірілих недолюдків і садовив їх на трон, розпинав своїх суддів — християн—на хрестах, розкрадав світове добро і пропивав його на оргіях — і здавалося, що судить він, не знав і знати не хотів, що суд відбувається над ним.
Як пережити, як витримати це Боже слідство над злочинцями — коли звинувачувальні акти не зачитуються, а демонструються? Як ми, справжні судді, маємо витримати затяжний судовий процес?
Судді–християни зберегли себе в Божому храмі, який самі споруджували під час процесу. А наш храм зостався в розвалинах, він доруйновувався на наших очах: ми всім народом стояли під склепінням собору, і в перших рядах перед престолом — колишні оборонці України — загнуздані козаки, а мислитель нації, той самий, який свій знаменитий твір присвятив Великому Гетьманові й потім квапно витирав на рукописі присвяту, переадресовуючи її Антихристу, — патетично й надривно, щоб кожне слово чув Антихрист, виголошував прокляття Гетьманові. А ми мовчали, німі й ниці раби, коли визволителя України називали зрадником українського народу, а лицарів, які загинули за волю, — чужоземними запроданцями. Своєю мовчанкою ми оплюгавили власний храм — як можемо нині вернутися до нього і в тих самих стінах проголошувати славу визвольникам і лицарям?
Де знайти нині амвон для проповіді Свободи? Йти в катакомби, ховатися, як батуринці, у дерев’яній дзвіниці, чи шукати в пущах язичників для гласу вопіющого? А може, зайти в Успенський собор Печерської лаври, прогнати з–перед царських врат архімандрита Аллілуя, як гнав Ісус міняйлів з храму, виголосити єдину проповідь і скласти голову на плаху?
Вчора я був свідком закладення каменю під новий Храм. Довго триватиме будівництво, та поки вивершиться свята споруда золотою банею, творім святині у власних душах!
Бігли звідусіль тополі до Високої Могили, що замаячіла на обрії, йшов до неї Єпіфаній спочити у її підніжжі.
А вона, скільки не приближався, віддалялась, наче боялася зустрічі з людиною, яка може посягнути на її відвічну таємницю, і воліла розмовляти з німими тополями: пожуряться вони над нею, вивідають тайну і промовчать.
Висока могила манила подорожнього, немов останній пристанівок, та, видно, ще не настала пора для Єпіфанія дізнатися про найстрашніше. А може, хотів Бог провести свого вибранця ще через один акт спокути: уздрів Єпіфаній село, що в білих льолях і віночках садів збіглося до синього озерця у видолині.
Село сховалося на відлюдді між пологими горбами, що обступили його з усіх боків і зупинилися над озерцем, мов бугаї над водопоєм. Села зовсім не було видно серед безкрайого степу, притаїлося воно останнім острівком волі на Україні.
Єпіфаній присів на вершечку горба й милувався тихим людським причалом, не сміючи наблизитися до людей, які святкували неділю.