Всі ці категорії існують у єдиній площині безперервного життя народу, в якій кожен момент у категоріях "було" і "є" стає зародком для свого помноження у категорії "буде". Тому ми зв’язані з минулим настільки міцно, як із сучасністю, яка на наших очах стає минулим. Кожен мент нашого життя — це вже історія, і коли ми втрачаємо її з пам’яті — стаємо ліліпутами, які не мають храму. Тільки пам’ятаючи минуле, можна прозріти майбутнє. А філософ, який прозрів майбутнє, стільки разів повторює своє життя, скільки разів його ідеї знадоблюються для сучасного діла. І вмирає, коли вони більш людям не потрібні.
Єпіфаній глянув на двері, потім на прічу — послушника в келії не було. Та чернець упевнився, що хлопчина таки приходив до нього: взяв з мосянжевої мисочки сочевицю і поклав собі в рот. Вона розплилася на язиці, мов манна, була смачною і поживною, скромна їжа додала Єпіфанієві сили й отухи, і він збагнув, забувши враз смак меншиковських пишних наїдків, що саме ця їжа потрібна для підтримання його фізичних і духовних сил — пожива рідної землі, подана не з панського стола, а рівним рівному.
Смак сочевиці повернув до нього той час, коли в келії поруч з ним сиділа Лебедиця й обіцяла повернутися до нього чистою душею після спокути.
— Коли настане кінець моїм митарствам? — прошепотів Єпіфаній, дивлячись на записаний дрібним письмом папір: видно, він не тільки думав, а й писав, осмислюючи свій час від хрещення русичів на Почайні до шабашу диявола в Батурині.
— Чому так поспішаєш? — почувся голос Лебедиці. — А може, історія твого народу — одна спокута, і виживає він у ній, усвідомлюючи повсякчас свої гріхи? А без спокути стане байдужим, а без спокути перестане вдосконалюватись і усвідомлювати сам себе? Удосконалюватися розумом, витонченістю духа, гармонійністю? Адже життя людське — це сплата боргів за дивну радість зачаття… Ось ти за покуту пишеш. Яка ж мета твого писання?
— Хочу повернути народові минуле.
— Ми любимо більш мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їх героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.
— Невже своїм риданням над знищеним ордою Храмом я не споворушу свій народ, який задля ковбаси й сивухи душу свою зліліпутив?
— А коли споворушиш, і відбудує народ святиню, про що тоді писатимеш?
— Про свою трудну дорогу до Храму. Святиня, якої я сьогодні шукаю, — це своєчасне діло. Ним займається наш народ цілі століття. Я хотів би дожити до тієї пори, коли моя проповідь стане несвоєчасною, коли на нашій землі стоятиме вже Храм. Тоді я перейду теж у минуле. Але хіба мої думки не цікавитимуть дослідників того моменту часу, коли мій край був заполонений карликами без душі і пам’яті?
— Хто зна… Хто зна, чи твій плач стривожить їх. Чи схочуть дослухатися до нього інші народи? Він надто наш… А дослідники спитають: яке зерно вічних духовних вартостей посіяли літописці карлицької епохи для будуччини? Що вони зробили для майбутньої гармонії світу, яка нині згвалтована ліліпутами? Тільки плакали? Плач гармонійно не врятує.
— Не знаю, що відповісти. Говори ти.
— Ти забув, що існує крім корисної, ще й чиста поезія. Самодостатня субстанція Прекрасного, яка нічого не будує, не відбудовує і не міняє, проте чарує, виховує людське в людині, не дає вмерти високим почуттям. Що сталось би, якби у світі раптом позамовкали солов’ї? Яка сірість, яка глухота запанувала б у храмі Природи! Мало побудувати собор, у ньому мусить звучати ще й велична пісня, яка славить Бога. Народи таке слово не записом минулого, а кантом вільної людини!
— Поет, який міг би створити таке слово, мусить народитися в Храмі.
— Пізно буде. Він народиться у вертепі.
Із заплющеними очима підійшов Єпіфаній до дверей: він знав, що Лебедиця стоїть у проймі і розмовляє з ним. Уявляв, яка вона: біла, мов шума під водоспадом, перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирають уверх рожевими зернятками, і в неї сині очі Мотрі. Єпіфаній узяв Лебедицю на руки, вклав у постіль, припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, прошепотів:
Бог простив мені, що ти вернулася?
— Прийшла нагадати тобі, що я в тебе ще є. І тому, зближуюсь з тобою, щоб ти відчув мене й боявся втратити… Я прийшла нині на свято твого прозріння.
— В образі Мотрі?
— Ти видумав мене в образі Мотрі, і я такою є. Видумане стає справжнім, нікуди вже воно не дівається й живе поміж живими у мисленні людей. Хто нині міг би указати, що нема на світі Агасфера або Юрія–Змієборця?.. У своїй непам’яті в Батурині серед наруги й насильства, серед найчорнішого зла, на яке вряди–годи спромагається вселене в людей звірство, ти уздрів у образі Мотрі Кочубеївни проблиск людяності й незнищенності духа. Тонучи в скверні байдужості, страху і зради, ти відокремив од себе колишню чистоту своєї душі й оповив нею образ батуринської Святої Діви, щоб потім весь час іти до неї й чіплятися, мов потопаючий стебла, за неспоганений ідеал чистоти. Якби цього не сталося, ти б утопився у тванюці зла так само, як полковник Ніс: образ Лебедиці Мотрі додає сил до спокути. А спокута — найтяжче випробування: звитяга в битві, подвиг з любові, героїзм з ненависті — це тільки миттєвості, в яких виявляється людська сутність, і по них ще не можна судити ні про мужність, ні про міць, ні про самовідданість людини. Праведна людська сутність виховується й гарантується лише в спокуті. Тому я кажу: не квапся викупити свою провину. Гріх твориться за мить, усвідомлення гріха триває вічно. Під пострахом, під карбачем усвідомленого гріха ти виростиш чесних дітей, з тим гріхом звірятимеш кожен свій вчинок, гріх стоятиме, мов пес, на сторожі твоєї душі, застерігатиме від заздрості, захланності, неробства; ти відправлятимеш службу Господові, будеш писати книгу чи малювати ікону Богоматері на стіні храму з думкою, щоб не вкрався у молитву, слово або мазок фальш колись учиненого гріха.
— Чи ж то тільки я согрішив: весь народ мовчки споглядав, як його топчуть. Чому повинен покутувати я один?