Єпіфаній схопив голову в руки і заскиглив, завив: він уздрів в одну мить, як горить не один Батурин, а вся Україна з краю в край. Котиться степами полум’я, пожирає доми, сади, села, міста, ліси, і тягнуться валками чорні погорільці, гнані русявими ординцями, на північ в тихе рабство. Нема вже ніякої надії на волю, тільки б зберегти життя хоч одній парі вигнанців, які могли б колись повернутися на Україну й розпочати новий рід. Хто має зберегти себе — я? Яким коштом?
І тут ревнув Єпіфанієві у вуха громовий голос, що обнадіяв і злякав:
"Феофанові можна, а тобі —ні?!"
Чернець викрикнув ці слова вголос, і засміявся Меншиков:
— То чи ж маю я гріх?
— Ні, ні, ні! — застогнав Єпіфаній, б’ючи головою об підлогу. — Ви не маєте гріха, ви такі страшні, що навіть не знаєте, що таке гріх!
Потім Єпіфаній підвівся і прошепотів зшерхлими губами:
— У Батурині жив Месія. Невже то був Войнаровський? Що сталося з ним?
Квасно скривився Меншиков і погордливо глянув на Єпіфанія.
— Месія з хохлів? Це ти вже мариш, втомився, мабуть… Тільки Московія — Третій Рим — несе світові месіанство. Вся Московія — не один чоловік! Визволення несе народам, порятунок.
— Від чого?
— Від видуманих вами свобод… Ти ж освічена людина — невже не розумієш, що тільки в неволі може бути сякий–такий порядок?
— Але ж і перший, і другий Рим, гинучи від невільного порядку, народжував свого Месію — Ісуса, Магомета. Мусить і Третій Рим зродити Спасителя — чей пропадає в неволі людський дух!
— Що може вчинити Месія?
— Привести народ до покаяння.
— І властителів?
— Перш за все.
— Тоді відпусти мені батуринський гріх: якщо я вбив у Батурині українського Месію — можу спокійно доживати віку. Імперія, в якій розкаюються властителі, перестає бути імперією… Слава собі, Господи: українські спасителі в темниці.
— Як вам удалося спіймати Войнаровського?
— Cherche la femme1, — розвів руками Меншиков. — Я сам неписьменний, проте французьку мову знаю і єсьм академіком Кембріджського університету, про що мені сповістив сам Ісаак Ньютон! Європа без нас обійтися не може — місія наша така. Ми повинні йти вперед і вперед—до останнього моря. Ні Чінгіз–хан, ні Батий не дійшли — нам перепоручили… А Войнаровський що — комашка. Ми його спіймали в Гамбурзі, в ліжку однієї красуні…
_______________
1 Шукайте жінкуі (Фр.).
— З Мазепиним скарбом? — боязко спитав Єпіфаній.
— Ти, бачу, все знаєш, і це добре… Не потрапило нам у руки гетьманське золото. Тому й тримаємо вже більше семи років Войнаровського у Петропавловській фортеці, може, хтось зголоситься із скарбом — виміняємо. А тобі, певне, цікаво, як ми його впіймали? О, я за ним полював ще відтоді, як він мене так тяжко обманув у Гродно…
Єпіфаній слухав Меншикова й пильно придивлявся до вродливого вельможі, який із захопленням мисливця почав розповідати про полювання за Войнаровським, і ніяк не міг співставити його з тим холоднокровним убивцею, що стояв посеред батуринського майдану й віддавав щораз то жорстокіші накази, і жоден м’яз на його обличчі не здригнувся на вид кривавої м’ясарні. Чи ж то і там він не грішив, підвладним будучи державній системі, яка велить робити так, а не інакше? А коли за ним немає гріха, то що таке мій гріх — я теж був підвладний іншій силі. То чому я караюся, а він — ні? Чи не змиритися мені раз назавше з долею і спочити від душевних мук у теплому багні тихого рабства?
Меншиков розповідав лютуючи: полковник Войнаровський, той світський франт, з першого погляду не припав йому до душі. Чи то крізь його європейську освіченість, пробивалася зверхність до князя–плебея, а може, Меншиков убачав у гордій поставі та чоловічій вроді полковника його намагання зрівнятися з князем: сватав же Мазепа за Войнаровського Меншикову сестру…
Відпоручник Мазепи полковник Войнаровський займав Меншикова у головній царській квартирі в Гродно світськими розмовами, а шведські війська вже перейшли Березину й розбили москалів під Головчином поблизу Могилева… "Де Мазепа з військом? —допитувався Меншиков, перебиваючи прецікаві розповіді полковника про мандри Геродота в Скіфії. (— Я аж потім зрозумів, — говорив князь Єпіфанієві, — що Войнаровський стримує мене від маршу на Украаїну доти, поки не підійдуть шведи) — Що ти сказав? Захворів Мазепа в Борзні і вже висповідався перед смертю?"
— Я притьмом погнав гінців до гетьмана в Борзну, щоб привезти його живого або мертвого до Гродна, а тим часом серед ночі Войнаровський зник. А що було далі, ти знаєш: полковник поскакав на коні в Борзну, звідти з Мазепою помчався до Батурина, дали розпорядження Чечелю і вночі переправилися через Десну… Утік, утік негідник!
Князь заламував руки, ніби це щойно сталося, князь дотепер не міг з тим змиритися, що не побачив полковника у Глухові на палі. Видно, це найбільш боліло Меншикова, бо далі розповідав без запалу, скоромовкою.
1716 року Андрій Войнаровський прибув до Гамбурга прямо в обійми Аврори Кенігсмарк, впливової в європейській політиці особи, через яку Пилип Орлик проводив свою англійську орієнтацію в боротьбі з Москвою. Приїхав із скарбом Мазепи… Його взяли із ліжка графині.
— Скарб гетьмана, хоча б його частина, мені повернеться, — говорив сам до себе Меншиков. — Ми зашлемо Войнаровського в Якутськ, а його дружина Ганна, яка тепер сновигає біля королівського двору в Швейцарії, віддасть нам за повернення мужа вивезені ним в Європу гроші… Але мене тепер інше турбує: в який банк Європи здав своє золото Полуботок?
— Чому — Полуботок? — кинувся Єпіфаній.
— А тому, — відказав спокійно Меншиков, — що наказаний гетьман сидить у кайданах у сусідньому з Войнаровським казематі. А в його маєтку після арешту ми знайшли тільки мідяки…
Меншиков ураз перервав свою мову й нахилився до Єпіфанія.
— Ти знаєш… Ти знаєш, у який банк віддав Полуботок своє золото! Знаєш!! —заревів, і слуги вмить убігли до зали. — Геть! — крикнув на них Меншиков і, схопивши Єпіфанія за оборки, запитав благально: —Ти ж знаєш… Ну скажи! Ті гроші візьмуть німці чи англійці, Полуботок ніколи не вийде на волю, не впімнеться… Гроші ж царські — вся Малоросія царська. Ну скажи, в який банк здав Полуботок своє золото?