— Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тільки ти!
— У чому я повинна, мамо? — спокійно відказала Мотря. — Що любила гетьмана й вірила в його рятівниче призначення на Україні? Що він мене любив?
— Ось його призначення! —показала Кочубеїха на червоні від полумені вікна. — Смерть усій твоїй Україні, ось!
— Хтось мусить на війні програти, мамо. І ще не знати, хто програв, — заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неї вела свою річ. — Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерть за волю…
— Ти і тепер, в цю страшну мить, з ним розмовляєш! — засичала Кочубеїха. — Наслано на тебе, наслано!
— Немає волі тобі там, де люди стали покірним бидлом. А Україна ще бореться, — закінчила свою мову Мотря.
Кочубеїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це — Богом чи сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, який уже дві сотні літ стікає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися з долею і спокійно споживати хліб, який дає ще земля?.. А тепер очима, немов жерій, зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиї — Кочубеєва ті Іскрина, а гетьманська сива голова — на плечах, і обвислі нуса, і сірий холодний погляд з–під насуплених брів. Це видиво прогнало отупіння, і вимовила Кочубеїха останній проклін дочці:
— Кров батька впаде на твою голову!
Втім хтось загрюкав у двері, хтось шарпнув їх, немов хотів зірвати із завіс, і на порозі стали два посланці смерті. Любов Федорівна впала їм до ніг.
— Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!
— Дайте оковитої, пані Кочубеїхо! І встаньте… — почула над собою знайомий голос, підвела голову й побачила на порозі товариша її покійного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, його вона не знала: був він молодий, вродливий, а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку просвічувалися застиглі зіниці мерця.
— Врятуйте нас, полковнику, — лепетала Кочубеїха, підводячись з колін. — Ти ж себе врятував…
— Заспокойтеся, пані, — промовив полковник Ніс. — Ви давно врятовані тією самою ціною, що нині я… Зрештою, я відомстив за смерть вашого мужа.
Тоді підвелася з ослону Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи його темінню чорних очей. Спитала:
— Як відомстили? Шо ви зробили?
Полковник ступив крок назад, відштовхнутий гнівним поглядом молодої жінки, та схаменувся, вийшов рішуче на середину світлиці й зареготав:
— Як? Як я відомстив? А йди–но, поглянь на майдан, то й побачиші
Він підійшов до комоду, відчинив дверцята, дістав з полички бутель із сивухою, взяв два пугарі, налив, один подав отцеві Єпіфанію, а другий вилив собі у горло; отець зробив те саме; полковник налив по другій, і знову обидва випили; Єпіфаній робив ті самі рухи, що и полковник, ніби перекривляв його; так само змахував рукою, так само перехиляв пугар, кректав так само і витирав губи, а коли Ніс сп'янів і, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрі, проказав: "Князь Меншиков дарує вам життя", це саме проказав і священик, і тоді Мотря зрозуміла, що пан–отець втратив глузд, а полковник Ніс — людську подобу. Промовила:
— Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година!
Тоді вона зустрілась поглядом з отцем Єпіфанієм, впізнала сповідника Мазепи, припала до нього, заблагала:
— Що він сказав на останній сповіді перед своїм від’їздом за Десну. Що гетьман передав для мене? Ти знаєш! Нічого? Ані словечка?! Не може цього бути!
Єпіфаній не розумів, про що питає Мотря, коханка гетьманова, він нічого не тямив, тільки погляд її великих, затягнутих сльозою очей відбився в його душі й зостався там.
"А ти теж пролив кров, отче?" — питали Мотрині очі.
…Вдосвіта полковник Ніс розбудив Єпіфанія, той слухняно встав і витягнувся перед ним, мов козак на муштрі.
— Забудь, що вчора було, — мовив полковник.
— Що вчора було? — перепитав тим самим тоном отець.
— Не пам’ятаєш… Воно й краще. Кволий ти… Так ось, отче, віднині ти мій слуга, де б не був. Не послухаєшся— оголошу, що був зі мною в Батурині: який приход тебе тоді прийме? Хіба я, у свій маєток, цар дасть за послугу. Та неслухняного не прийму… Я крові не хотів, але коли вона з вини моєї аж так обильно пролилася, то мушу цідити її й далі. Втопити в ній те, що ти з амвона називав сумлінням. Вороття назад нема. А цар хоче крові, він не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумієш?
— Чому я мав би проливати кров? — спитав отець.
"Тому, що ти вже пролив її вчора", — пролунав у душі голос Мотрі.
"Вчора я крові не проливав…"
"Ти благословив німими устами кровопролиття".
"І за це мені не буде прощення?"
"Ніколи".
Аж тепер отець Єпіфаній, немов блискавка прошила пітьму його пам’яті, згадав, що вчора сталося. Він скрикнув, бо полум’я пожеж спалило йому враз очі, від палу він на мить осліп, і мов уві сні закружляла перед ним карусель дерев’яної дзвіниці, за яку головками почіплялися діти й дригонять, дригонять ніжками. Йому стало страшно, що він бачив це і не рятував, не мстив!
— Чему я стояв, мов ідол?!
"А що ти міг зробити? — почувся співчутливий голос полковника. — Що? Протест нам ні до чого. Наш народ не повинен ніколи вириватися з підданства. Йому так краще, спокійніше. Він буде мирно працювати, а опікуни оборонятимуть його і за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас і хліба".
"А дух теж забиратимуть?" — мовчки запитав Єпіфаній полковника.
"Дух у тебе забрали тоді, коли ти дивився на конаючий Батурин".
— Що сталося в Батурині? —запитав Єпіфаній, впадаючи знову в непам’ять.
— Йди отче, у стан Мазепи і вбий його, — наказав полковник Ніс.
І отець Єпіфаній подався у світ.
Розділ другий
На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якої найстаріші діди не пам’ятали: ріки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а сніги стояли в пояс.
Єпіфаній навіть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинській переправі, не було вже ні Карла, ні Мазепи, хтось сказав Єпіфанієві, що шведсько–козацькі війська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снігами крізь люті морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, і, перейшовши по льоду Сейм, подався глухівською дорогою, а коли в селі Ставках застала його ніч, він попросився до крайньої хати.