— Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.
— Зате вони живуть у бідності!
— І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?
— Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання — гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, які сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.
— Ти страшний! —висмикнув Єпіфаній із землі тернового підкорінка і замахнувся на полковника. — Тож пропадай пропадом!
Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:
— Спробуй вбити мене в собі!..
І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв, прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.
Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.:
— Ходи зі мною, — сказала.
— Хто ти?
— Я була Мотрею Кочубеївною.
Розділ четвертий
Єпіфаній сидів на кругляду за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала ряди–годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її благородна врода, і входила вона тепер в кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.
А Лебедиця–Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, який промайнув повз нього за роки блукань–по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став ігуменом Ніколае — це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.
З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людей батуринських — врятовані зрадою батька Любов Кочубеїха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваний за мовчанку сповідник Мазепи отець Єпіфаній. Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ймення і цю єдину уцілілу батуринську місцину, до якої колись прийдуть люди питати правди, очистить від скверни тільки вона своїм подальшим життям.
— Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі його оскал… Ти й досьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом і не заблагала: "Розкрий, отче, тайну сповіді, подаруй мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!" Ти не розкрив мені тоді таємниці, в тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоїх очах від тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншій людині, і вищир звіра зник з твога лиця…. Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді, перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?
— А, може, за те, що я запам’ятав гетьманові слова про тебе і переповів тобі їх потім, буде прощений мені гріх? —спитав з надією Єпіфаній. — Ти ж, несучи із собою ті слова в душі, як найцінніший скарб, як свою гідність, вижила серед катів, виростила лебедині крила…
— Прощення так легко не дається, отче… Та втішся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тоді мені нічого, а я, полишивши свою лиху матір в стародубському маєтку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дійшла до Полтави із своїм чоловіком генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра, лукавий цар заплатив йому за вірність кайданами й наказав відправити на Ладозький канал, я ж подалася в монастир.
— Я все згадав, Лебедице… Після смерті Мазепи… У Молдові — в Далхеуці… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прічі хворий і німий, майже без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ймення Марія, доглядає мене, поїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неї день у день, нагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, й нарешті впізнаю. "Це ти, Мотре? Як тут опинилася?" — "Пішла слідом за гетьманом, як і ти. Ти — щоб убити, я — щоб урятувати". — "Я не вбивав його…" — "А я не врятувала. Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…" — "Таїну сповіді? Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їх, вони стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: "Наснажувала вона мене на велике діло".
У келії почувся тихий схлип. Єпіфаній оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця й шепотіла:
— Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.
— Карлики? Де це було?
— Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці, неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїть серед вишневого саду жіночий монастир. Там я стала послушницею, а потім прийняла великий постриг. Та не дали мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуйкевич і не збирався переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера Головкіиа Скоропадський вислав у Петербург заложницями жінок усіх мазепинців, які втекли до турків. Прийшли в монастир і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася в Чернігів шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали в Петербург заложницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялиея? Хіба не знаєш — Петро любить менших за себе.