"Ти пожалів її?" – вела далі свій допит Миронова.
"Скажімо, пожалів".
А Миронова йому:
"Ех ти, нікчемо!"
Жорстоко так, жорстоко мовила й з огидою відвернулася від нього.
І тої миті Димка набрався нарешті хоробрості:
"Ну, а якщо це зробила не вона?"
Миронова його доконала:
"Манна ти каша з киселем!" – і коротко засміялася, ніби цьвохнула батогом.
Димка зривистим голосом бовкнув:
"Ну, а якщо це зробив я?!" – і з викликом усміхнувся, озираючи всіх.
"Ти?! – Вперше за весь цей час Залізна Кнопка явна здивувалася й уважно поглянула на Димку. – Це вже цікаво!"
Вони одразу на нього накинулися, оточили, затанцювали навколо, застрибали.
Валька залементував з захопленням:
"А раптом справді він!"
А Шмакова:
"А що, цілком можливо!"
А Попов:
"Та ще як!"
А Кудлатий:
" Тоді нам тебе шкода!"
А Рудий:
"Ото буде подаруночок головному хірургу товаришу Сомову!"
"І ця дурепа, Безсольцева, його покривала!" – здогадалася Залізна Кнопка.
Запала тиша – всі мовчки дивилися на Димку
Він якось криво осміхнувся. Його обличчя мене злякало; може, він іще сам не знав, як він поведеться наступної миті, а обличчя вже стало як у класі, коли очі в нього побіліли від страху.
"І пожартувати, каже, не можна. – А сам заметушився, заусміхався. – Жартів не розумієте".
Миронова й не розуміла таких жартів:
"Ти мені в очі, каже, в очі дивися!"
Димка відштовхнув її: він не захотів дивитися їй у вічі.
"Відчепися!.. Я ж сказав – це жарт. – Він неприродно засміявся. – Жа-а-арт!" І раптом весело підморгнув усім.
А мене мов обухом по голові, як підморгнув він їм, усе попливло перед очима і в голові запаморочилось.
А Залізна Кнопка кричала своє:
"Ти мені в очі дивися!.."
Кудлатий стис Димчину голову долонями, щоб він нею не крутив, щоб Залізна Кнопка могла заглянути йому в очі.
А всі намагалися перекричати одне одного:
"Ти пульс, пульс, Миронова, в нього послухай!.."
"Спіймався, Димочко! – сказала Шмакова. – Тепер викручуйся!"
І раптом вони всі одночасно рушили на Димку.
Я кинулася в сарай, щоб він побачив мене, щоб не боявся, що він сам. Я навіть про підморгування тоді забула.
Вони його притисли до стіни – мені його не було видно, тільки чути було, як він кричав захлинаючись:
"Ви очманіли! Я вирішив… допомогти… Безсольцевій… її жаль. Ви що, не люди?"
Я кусалася, дряпалася, аж поки добулася до нього. Гадала, він іще не загинув, якщо жалів мене.
Я билася й кричала:
"Пустіть мене! Пустіть!"
"Дивіться, Опудало! – чомусь пошепки промовив Рудий. – Сама прийшла?"
"Сама", – сказала я.
"І не боїшся?" – запитав Кудлатий.
"Не боюся. – Я обернулася до Димки, усміхнулась йому і сказала: – Я не могла далі на тебе чекати, от і прийшла".
Димка мовчав.
Я йому усміхалася, щоб підбадьорити його, усміхалася доти, доки він теж розтулив губи. Жалюгідно так усміхнувся, але все-таки…
Валька зареготав:
"На мою думку, вони освідчуються в… дружбі".
"Стривай, Валько, – сказала Залізна Кнопка. – Безсольцева, ти навіщо до нас прийшла?"
Я їй не відповіла – не хотіла нічого сама говорити, хотіла, щоб Димка. Але Димка й далі мовчав.
"Давайте влаштуємо їм ставку віч-на-віч, – запропонувала метка Шмакова. – Це ж дуже цікаво".
"Безсольцева, – почала Залізна Кнопка, – то хто ж із вас зрадник? – Вона перевела погляд з мене на Димку, потім з Димки на мене. – Ти чи Сомов?"
Я поглянула на Димку й сказала:
"Звісно… я".
"Слухайте! – загорлав Рудий. – Вона прибігла просити пробачення! Я здогадався! Я розумний. ."
"Дійняли! – почулося з усіх боків. – Нарешті!"
"Так я й гадала, – мовила Залізна Кнопка. – Сомов її пожалів. Я ж сказала – він нікчема. – Вона обернулася до мене – обличчя в неї запалало справедливим гнівом. – Ну, чого ж ти мовчиш? Падай на коліна!.. Кайся!.. А ми послухаємо! Може, ти нас так розжалобиш, що ми тобі й пробачимо".
Я почекала, поки вона замовкла, й сказала Рудому:
"Скидай сукню!"
"Будь ласка, – заквапився Рудий. Він скинув сукню й простягнув мені. – На…"
А коли я хотіла її узяти, жбурнув через мою голову Кудлатому. Нічого не розуміючи, я кинулася до Кудлатого, а він подражнив мене сукнею, покрутив нею перед моїм носом і пожбурив її Вальці…
1 помчало по колу!
Валька – Шмаковій, Шмакова – Попову, той іще комусь… І кожен дражнив мене.
Швидше, швидше!
Мені стало жарко, я кидалася мов очманіла, і стрибала, і хапала їх за руки, але сукню перехопити не могла.
Швидше, ще швидше!
Передо мною мелькало коло з облич, я кидалася в ньому, як білка в колесі.
Мені треба б зупинитися й піти геть, наплювати на цю сукню й на них на всіх наплювати, але я, мов найпослідуща дурка, кидалася поміж ними, намагалася їх перемогти. Не заради себе, заради Димки.
І раптом хтось із кола кинув сукню Димці, і той упіймав її. Я відчула, як усі вони напружено принишкли.
Миронова сказала:
"Ось вам і ставка віч-на-віч. Нарешті ми довідаємося про всю правду!"
Я підійшла до Димки, простягла руку по сукню й усміхнулась йому:
"Ну, ходімо?.. Порозмовляєш з ними іншим разом".
Він не зрушив з місця і сукню мені не віддав, але усміхнувся у відповідь. І я йому ще раз усміхнулася, а руку весь час тримала простягнуту… Так ми стояли й усміхались одне одному.
І раптом… він жбурнув сукню через мою голову!
Я вкрай збентежилася, просто не зрозуміла, що сталося, роззявила рот з дурною своєю усмішечкою і стежила, як моя сукня, здійснивши точно визначену траєкторію польоту, впала у руки самої Залізної Кнопки.
"Ура-а-а!" – заволали всі.
"Молодець, Сомов!" – похвалила його Залізна Кнопка.
І тоді я вдарила Димку по обличчі! Дідусю!.. Я вдарила Димку по обличчі ось цією рукою! – Ленка простягнула руку Миколі Миколайовичу. – А обличчя, коли по ньому б'єш, м'яке й тепле… Я досі пам'ятаю його на своїй долоні. Нібито тримаєш у руці трепетного птаха.
У журливому й німому зачудуванні дивилася Ленка на свою руку, і тіло її здригалося від якихось невидимих ударів, що завдавали їй глибоко всередині гострого, живого болю.
Миколі Миколайовичу стало нестерпно соромно. Адже він теж ударив. І кого – Ленку! Адже кожному було зрозуміло, що картину вона не продасть. Теж зірвався.
– Ти мені, Олено, прости… – Микола Миколайович доторкнувся до її щоки. – Ніколи нікого не бив. Твого батька виростив – пальцем не зайняв. – Він показав на стіни, увішані картинами. – І все через це, – винувато усміхнувся. – А ти будь милосердна до пропащого.