— То шо ж то було?
— Загублена душа.
— Що?! — перепитала Лола.
— Дитя, яке померло нехрещене і потім неприкаяно блукало поміж небом і землею— Що сім років з'являється воно своїм батькам, родичам або й просто звичайним християнам і вимагає охрестити його.
— Ви охрестили його?
— Так, охрестив цю загублену душу, — з побожним трепетом у голосі відказав опришок. — Тепер вона віднайде спокій.
— А я гадаю, шо Ви охрестили сову! — вигукнув роздратовано професор.
— Так, часом вони з'являються в образі сови, це правда, — опришкова віра була непохитною. — То як гадаєте, — мовив далі неквапно, — переночуємо у стаї, а рано-вранці рушимо у Чорногору.
Ми увійшли до хижі, де вже позбиралися усі вівчарі, тільки двоє сторожів лишилися надворі. Посеред стаї було велике довгасте ватрище, там горів вогонь, який принесли пастухи з рідних домівок у долині. Тут, на висоті п'яти тисяч футів над рівнем моря, його підтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, від 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би біда, так вірили гуцули.
Між маленькими віконцями висів образ святого Мико-лая. Уздовж стін стояли широкі дерев'яні лави, на долівці натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.
Ми сіли на лави. Окрім священного вогню, шо палахкотів у ватрищі та червоних відсвітів ватри надворі, перед стаєю, світла більше не було.
Якийсь час усі мовчали, панувала цілковита тиша, тільки дрова потріскували та стиха зітхала файка опришка.
Раптом загавкав пес, далі другий. Шалений хрипкий гавкіт та людські голоси зближалися до стаї. Ватажко поволі підвівся.
На порозі у примарному світлі ватри постала надзвичайно дивна з'ява.
Струнка дівчина, якоїсь дикої первісної вроди, здивовано дивилася на нас своїми великими чорними очима. Вона, як звіря, зблиснула білими зубами, які дуже вирізнялися на тлі засмаглого обличчя, аж мороз поза шкіру пішов. Криваво-червона вовняна спідниця, біла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовні овечий кептар підкреслювали її звабливі набубнявілі, наче бруньки, форми. Вона стояла босоніж, з топірцем у жилавій руці, в оточенні кошлатих фавнових голів, які погрожували й насміхалися над нами водночас, а на руках — маленьке чорне бісеня з тендітними ріжками.
Дами скрикнули.
— Не бійтеся, — заговорив ватажко, співчутливо усміхаючись. — Це добра дівчина, вона пасе тут у горах своїх кіз. Ну, Атанко, чого ти шукаєш у нашій стороні?
— Притулку,— відповіла пастушка. — Для мене і моїх кіз. Ватажко знову усміхнувся.
— Так, так, в околиці розпочалося полювання не на жарт.
— Та ж не хочете, аби мене і мою череду роздерли вовки, — мовила вона спокійно.
— Та вже ж не хочемо, — згодився ватажко. — Залишайся з нами.
— А мої кози?
— Най переночують у череді.
— Але маленькі найби зосталися зо мною, — попросила стиха. — Надворі так холодно.
— Добре, добре.
Атанка на якусь хвилю зникла в темряві, а тоді увійшла до стаї у супроводі трьох козенят, четверте ж, ніби кохане дитя, тримаючи на ру*лх. Вона оглянула нас усіх по черзі, сіла на солому і ніжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномиків, — двоє білих, а одне брунатне, — сполошено брикали по стаї, то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сіні.
— Може б наші любі гості чогось скуштували? — почав ватажко. — Принеси, Сильвестре, найкращого молока.
Один з пастухів уніс досередини бербеницю, інший запалив смоляну скіпку і причепив її над ватрищем.
— Щоб мене грім побив! — нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. — Усе скисло. Закладаюся, шо то дід6 усе поробив. Ну, начувайся!
— Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому діда, — втрутився опришок.
— Той може помститися, — вигукнув малий Мінда.
— Що ти про це знаєш? — відказав ватажко.
— Немало, неньку, — гарячкував малий. — Це — чоловічок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, і живе він у бузинових хащах.
— Хіба ти його бачив, хлопче?
— Не бачив, — відповів парубійко поважно, — але чув, що він завжди помагає в господарстві, доки його хтось не розгніває.
— Так воно є, — підтвердив опришко. — Ми його добре спізнали з нашими кіньми та коровами.
— Ну то хай вже, — мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаї. — Якщо вже він прийшов і є тут серед нас, то хай собі залишається, ми не маємо на нього зла і приймемо його за гостя. Але якщо він псутиме молоко і робитиме шкоду, без усякої на те причини, то на Святвечір я його замовлю чарами і добре почастую підпаленою соломою та й вижену з хати, навіть якби мені самому довелося скакати через святвечірню ватру.
Глузливий смішок з темного кутка стаї був відповіддю на ватажкову мову.
— Чи Ви чули? — прошепотів хлопчик.
— То коза, — спробував пояснити професор.
— Дід то був, — з докором повернувся до нього один з вівчарів.
— Смійся! — вигукнув ватажко. — Але ти знаєш, розмова з нами коротка.
Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очі.
— Ви не бачили Ґреґора? — запитала врешті опришка майже байдуже, не підводячи погляду. — Уже тиждень, як зник.
— Ні, його я не бачив. А ти потерпаєш за нього?
— Нещастя чигають на мисливця, — пробурмотіла похмуро молода пастушка. — А там, угорі, мавки...
— Чи цей Ґреґор твій коханий? — співчутливо запитала Лола бідну дівчину, яка засоромлено мовчала. — То бажаю тобі усілякого шастя. Ти гарна дівчина.
Атанка здригнулася, помітивши на собі прискіпливий погляд польки, і гостро сплюнула набік.
6. Дід — добрий дух, охоронець домашнього вогнища.
— Що то має означати? — скрикнула панянка ображено.
— Вона хоче застерегтися від уроків, — пояснив з усміхом капелан. — Бо Ви похвалили її вроду і побажали їй щастя. А окрім того, у Вас великі чорні очі, таким наш народ приписує відьомську силу; від погляду чорних очей діти й тварини можуть заслабнути, жінки втратити свою красу, любов і щастя підуть з димом. Такими чарами, й самі того не відаючи, можуть володіти добрі люди, без лихих намірів.
Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звідкись з далечі почувся пронизливий свист, йому вторували протяжні звуки трембіти, меланхолійна, гарна аж до моторошности мелодія, а до неї долучилася батярська шалена опришків-ська пісня про красеня-легіня...