Місяць світить, а я слухаю.
VIII
— Не плач, душко, моє серденько! — став він голубити. — Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я — бідний...
— Василю, Василю! — та й зомліла сердешна дівчина.
— А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? — питає легінь та й заплакав і собі.
— Відай, нам не судилось вкупі жити, — промовила дівчина не за малу хвильку. — Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він — багач!
— А ти гадаєш іти за його? — спитав легінь.
— Я втоплюсь,— каже дівчина.
— Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.
— А ти, мій друже?
— Я вернусь у військо — мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий: увезде чорний, як туман.
— Боже, боже! — заплакала дівчина.— Чому ми такі нещасливі?
— Ба я,— каже легінь.
"Обоє" — думаю я собі.
Як стали зорі погасати, вони розійшлись.
IX
Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.
— А від кого? — гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.
Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:
— Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.
— Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!
— Спасибі і за се,— кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:
— Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!
— Да й так тобі не сидіти дівкою,— каже старий.— Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,— я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,— кого хочеш.
— Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.
— А кого ж? — запитав старий грізно.
Дівчина почервоніла — мовчить, тільки труситься.
— Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?.. Що за розумні голови обібрались мені — старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?
— Розумію, татку!
— Махай же!
X
Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері — а старий як не гримне:
— Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?
Мовчить.
Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!
— А не ходи,— каже,— ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!
— Даруйте життя! — верещить Василь на увесь світ.— Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..
— А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?
— Чую, — каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.
Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего, ні з того, та до мене:
— А ти, паничу, де сеї ночі ночував?
— У саду, а де ж би!
— Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею?
— Чому ж би не чув? Чув!
— А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш!?
Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, якби не панночка та не Василь.
— А болить? — питає мене старий по годі.
— Болить! — кажу.
— А дуже?
— Дуже!
— А як ти других бив, то не боліло?
— Не буду вже! — кажу.
— Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотири неділі приходили до мене на весілля. Розумієш?
— Розумію.
— А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш?
— Розумію!
— Рушай!