Гнав шалено...
Не могла втекти від нього: біг легко, як олень за телицею, а вона плуталась у своїй довгій сорочці та дротяній 1 запасці, щохвилини зачіпаючись за кущі й каміння. Нарешті, зачепившись ногою за корінь, що виступав із землі, вона впала. Встигла ще раз пронизливо крикнути. Напасник уже був над нею. Хвилину стояв
Дротяний — перетканий сухозолоттю.
і дивився мовчки на зомлілу, пильно приглядався до чогось. Нарешті, ніби щось пригадавши, дико заверещав і кинувся на жінку...
Анничка й Блоха, зачувши крик княгині Єви, побігли їй на допомогу. Бігли чимдуж, бо смерть її була б рівносильна їхній смерті, — це вони добре знали. Проминувши невеличкий лісок, що ріс одразу за колибою, вони побачили видовище, якого довго потім не могли забути. За кількасот кроків від них на землі лежала княгиня Єва, а над нею навколішках стояв якийсь невідомий. Дивно поводився. То застигав на мить в німому отупінні, піднісши руки вгору, мов крила, то знов дико накидався на жертву, бив кулаками, рвав одежу. Побачивши людей, що бігли до нього, і зачувши їхній крик, чоловік знов застиг нерухомо і так нерухомо сидів, доки не прибігли. Застали обох закривавлених. Йому кров ішла з рота. Хотів ЇЇ загризти і поранив губи та ясна об намисто, що ним була обмотана її шия. Анничка й Блоха, відсторонивши божевільного, швидко відчутили княгиню. Коли вона опритомніла, заговорив і її напасник. По голосу впізнали Онищука. Тільки по голосу, бо з обличчя і з цілої постаті він був невпізнанним. Таким страшним зробила його хвороба і кількаденний голод.
Давши княгині Єві трохи відпочити, Анничка й Блоха обережно повели її до колиби. А ззаду спокійно й мирно, мов нічого не сталося, ішов Онищук.
У княжім замку було тихо, понуро. Здавалось, що впав він у важкий, хворобливий сон і ніколи вже не прокинеться. З княгинею Євою зникли з нього і веселощі, й радість. З мурованої башти, що під нею була в'язниця, ні разу більше не звучали фанфари. Тепер на ній маяв чорний прапор — на ознаку того, що замок у тяжкій жалобі.
Час минав. Довбуш по-давньому тримав у себе молоду княгиню, а князь нудився в своїм кабінеті та чекав, поки Сулятицький вернеться зі зброєю, за якою з місяць вже як поїхав, наче впав у безвість.
Нудився князь. Не помагали ні буколіки Вергілія, ні ворожба Папуци, ні розповіді старого маршалка про давню велич дому Каліновських.
Нудився. Видумував найнеймовірніші плани походу на Довбуша. Але й це не давало ні забуття, ні заспокоєння.
Аж одного дня головні замкові ворота широко розчинились і в'їхали два вози, оточені вершниками, в'їхав за ними і сам Сулятицький. Князь наче ожив. Нарешті! Тепер тільки лишилося провести задум у життя.
Але нова думка, підступна, мов змія, заворушилася раптом в мозку: "Чи вдасться?"
Цілими днями радився з Сулятицьким і Псовичем, але нічого не давали ці наради, бо скільки було людей, стільки й суперечних думок. Псович був за те, щоб вирушати в похід негайно і стерти Довбуша з лиця землі, а Сулятицький, цей бувалий і досвідчений вовк, був проти. І доводи наводив Сулятицький такі, що з ними не можна було не рахуватись. Вказував на те, що військо князеве вперше в житті бачить гори і ніколи не було в глибині їх. А опришки знають там кожну щілину.
— Гори вкриті непрохідними пралісами. Опришки почувають себе там, як у власній хаті. Там кожний камінь, кожний виступ скелі — їх твердиня, яку доведеться брати штурмом. І не забудьте, що опришки озброєні краще за нас, бо забрали не лише нашу зброю, але й усі запаси, які ми поповнимо не так скоро.
— То яка ж ваша рада? — знервовано верещав князь.— Сидіти до судного дня й чекати, доки Довбуш змилується, чи, може, викуп понести і хамству всі свої села віддати?!
Сулятицький радив просити на допомогу королівське військо або нести викуп. Та за цю пораду він добився в князя тільки неласки. Взагалі становище Сулятицького при дворі ставало щодень гірше. Все більше його принижувано, все більше топталася його шляхетська гідкість. А покинути зразу службу боявся, бо ж не мав куди йти. Землю його за борги тримав в оренді Дідушок.
Лишався один вихід... опришки. Довго вагався шляхтич, довго гнав від себе страшну думку, але вона верта-, ла щораз частіше і кінець кінцем опанувала його мозок. Мучився так кілька днів, коли раптом один випадок ніби сам штовхнув його на здійснення того задуму.
Одного вечора, коли князь, не дійшовши порозуміння зі своїм штабом, сидів у своїм кабінеті і сам обдумував плани, лакей оповістив його про прихід Дідушка. Князь наказав негайно впустити війта. Радий був живій душі, аби спекатися хоч на час отих понурих своїх думок. Останнім часом Дідушок став єдиним гостем, якому вхід до кабінету був дозволений повсякчасно. Правда, шлях до цього кабінету вистелив гонористий Дідушок золотом. Але все ж таки тепер міг пишатися: сам князь його приймав. Дарма що приймав коло порога, що ніколи не просив сідати. То Дідушка не ображало.
І цього разу, як завжди, прийняв князь Яблоновський свого гостя, сидячи в м'якому фотелі і покурюючи люльку на довгому цибусі. Не запросив війта сідати чи навіть підійти ближче, і той слухав князя, стоячи та мнучи в руках шапку.
Говорили про Довбуша. Іншої бесіди Дідушок не знав. Князь говорив з ним завжди про гроші, а він з князем про Довбуша. Ось і зараз приніс звістку про нього. Але на цей раз звістку особливу.
— Він, шануючи гонор ясновельможного пана воєводи, образи свєті, сонце праведне і днинку божу, звір — не чоловік! — говорив Дідушок.— Сатана! Гірш ніж сатана! Ось послухайте, пане ясновельможний. Приходить до мене отой горбань проклятий, приносить топірець Довбушів на знак, що не бреше, і починає вираховувати! Але гет, що де є на світі! І два терхи сиру, і два масла, і бринзи, і десять міхів кукурудзяного борошна, і півсотні овець, і... боже мій! Крисаню талярів! Оті, каже, гроші, що за мою голову назначив, хай, каже, віддасть мені живому. А не схоче, каже, то йому голова з пліч злетить! Це, каже, за те, що війт князеву руку держить і проти мене йде! Слухають, ваша світлосте!?
— І що ж, ти йому віддаси все те, що він вимагає? — спитав князь, не ховаючи усмішки.