Це були його власні вигадки, так він сам пояснював собі зволікання з визволенням княгині. Далі коротко розказав Блоха і про свій план:
— Тепер я, ніби корячись Довбушеві, стану трохи м'якішим, а там якось і втечу обміркуємо.
Перший раз по довгій перерві молода жінка почула себе знов княгинею. Це зробив Блоха одним своїм зверненням. Два слова його — "ваша світлість", які вона чула в замку сотні раз на день,— зазвучали зараз найсо-лодшою піснею. З ними вертала до неї панська пиха і ненависть до "хлопства", а особливо до опришків, хіба що за винятком... їхнього отамана.
Швидко по розмові княгині Єви з Блохою вернулась до колиби Анничка і застала свою пані в дуже доброму настрої. Здалеку ще чула її пісню, і тільки ввійшла до колиби, як та кинулася до неї з проханням, аби дозволила їй піти на любиму прогулянку.
— Так довго вже я не була біля мого озерця коханого,— жалілась вона.— Може, витекло вже воно все і збігло в долину?..
Анничка зразу ж погодилась, тим більше, що Довбуш наказав дозволяти такі прогулянки. І княгиня Єва побігла до озерця. Проте її раптова веселість видалась Анничці підозрілою, і дівчина здалеку почала стежити за нею. Блоха теж був у незвично доброму гуморі, підспівував, жартував, завів розмову з Анничкою, розповідаючи про замок, про свою службу в нім і свої доблесті.
Тим часом княгиня Єва, мов та дика кізка, бігла швиденько по кам'янистому узбіччю вгору. Рінь сипалася з-під її ніг, вона сковзалась, припадала на руки, але вставала і все бігла й бігла до невеличкої западини під скелястою стіною, в яку набиралася з джерельця вода, творячи криштально чисте озерце. Тут вітер подував холодніший, княгиня вдихала його на повні легені, аж лице вкрилось рум'янцем.
Опинившись над озерцем, привіталася з ним, як із живою істотою, говорила до нього, а воно відповідало їй сріблястим шумом водоспаду.
Сіла на своєму місці — на старому пеньку, густо оброслому мохом,— і було їй краще на ньому, ніж у золоченому фотелі. Тут вона й раніше, бувало, до приходу Блохи, просиджувала цілими годинами, вдивляючись у чисту глибінь, що відбивала в собі небо, стрункі смереки, зеленобороду скелю.
Бавилась... Ганяла прутиком довгоногих павуків, що бігали по воді, мов хлопці по склистім льоду, пускала човенця із сухих листочків, мочила пальці ніг і, ойкаючи, вихоплювала їх назад, бо холодна вода, мов вогнем, обпікала, любувалась у чистім дзеркалі озерця на свою вроду. Бачила, що погарнішала. Лице її не знало тут білил і рум'ян, але зналося зате з буйними вітрами, живлющим дощиком, зналося з гарячим сонцем і здружилося з ними.
А крім того, дуже до лиця їй був гуцульський одяг: і сорочка вишивана з уставками, і киптар писаний, су-хозолоттю золочений, а найбільше — дороге намисто, що десятками змійок обвивало її білу шию.
— Таке намисто ще лише Дзвінка має, а більш ніхто на всі гори,— не раз говорила Анничка, милуючись разками червоних, великих, правдивих коралів заморських.
Сіла вигідніше на пеньку, замислилась. З думки не сходили Довбуш, Дзвінка, якої ніколи не бачила. Далі згадався замок, мати, князь... І дивно: радість, що її відчула, довідавшись від Блохи про близьке визволення, раптом чомусь поблідла. Не тому, що їй не хотілось повернутися у свій замок, але Довбуш затьмарив, мимо її волі, образ князя... Вона аж злякалася своїх думок. Проте вони настирливо лізли в голову самі, і не було сили від них звільнитись.
Раптом опам'яталась, оглянулась. У вільхових кущах по той бік озерця щось ніби зашелестіло. Подумала, може, олень продирається крізь зарості до води, бо бачила не раз здалеку, як гордо ніс він туди свої крислаті роги, або, може, великий готур *. Почекала хвилину, затамувавши подих, але ніхто з кущів не показувався, і шелест втих. Тільки спокій до неї уже не вертав. Хто б міг там сидіти, в тих кущах? Звір чи людина? Не знала, хто був би страшніший для неї, коли б зараз вийшов із чагарів. До колиби було далеченько. Не пробувала ніколи, чи чути звідси її голос, якби закричала. Вирішила тихенько встати і щосили бігти туди. І раптом очі її зустрілись із страшними очима. Побачила їх у тім місці, де оце тільки що раптово захитались галузки кущів. Очі були круглі, великі, божевільні, від їхнього погляду кров холола в жилах, він паралізував не тільки рухи, але й думки.
Готур — глухар.
);іІНелюдським зусиллям волі поборола заціпеніння і зірвалася з місця. Але по той бік озера розсунулись, мов завіса, в два боки галузки вільшини, і з них показався на весь зріст власник тих страшних очей — чоловік, чи, вірніше, подоба людини. Це не був опришок, яких недавно ще так боялась княгиня Єва. У порівнянні з цим страховищем найгрізніший опришок видався б їй янголом. Про щось подібне тільки в казках бабусі розказують, і, наслухавшись таких казок, діти уночі спати не можуть. Чула й вона колись про лісовиків, вовкулаків, чародійників, та ніяка уява не могла б змалювати те, що вона зараз бачила.
Страховисько стояло нерухомо за кількадесят кроків від неї. Одежа на ньому висіла подерта на шмаття, тіло, що проглядало крізь діри, було скривавлене й синє, обличчя виснажене й бліде, під сірими круглими очима — великі, мов підкови, синці, а довге скуйовджене й позліплюване живицею волосся вкривала чатина, листя й пов'яла трава.
Стояли так хвилину, не спускаючи одне з одного очей. І раптом княгиня Єва почула, що довше не вистоїть, що їй підломлюються коліна, що ось-ось залишать її сили і вона зомліє. Перед очима замигтіли великі жовті, сині, рожеві кола, а під ногами розверзлася чорна безодня, видна навіть з заплющеними очима. Ще мить — і вона впаде туди... Але раптом звідкись прийшла до неї сила і розімкнула їй повіки. Зникли кола й безодня, тільки не зник по той бік озера страшний чоловік. Княгиня Єва пронизливо скрикнула й побігла. Чоловік, здавалося, того тільки й чекав. Він оббіг озерце і погнав за нею. Почалася дика, шалена гонитва. Як фавн за німфою, гнав за молодою жінкою той страшний чоловік. Був босий і легкий, як справжній привид. Не зважав ні на гостре каміння, об яке ранив ноги до крові, ні на галуззя, на якому залишав клапті з одежі.