І так, зібгавшись у клубок, клацаючи зубами, проклинаючи зустріч із подолянином, сидів я, занепокоєний, що ніч, попри всі зусилля, справді може пропасти марно.
Коли це — шелест. Що таке? А воно шупортить і шупортить. Ближче й ближче. Зупиниться на хвилинку і знову, не кваплячись, шупортить, знову наближається. Що робити? Я й не встиг зміркувати, як густа поросль, мов та завіса, розсунулась, і передо мною з'явилась... жінка. Оберемочок зеленини випорснув у неї з рук. Вона сплеснула долонями. Вона пополотніла. Вона щось коротко шепнула... І застигла.
Ми довго мовчали, прикипівши до землі, потопивши одне в одному сполохані очі.
— Не бійтеся... — почав я нишком,— не бійтеся... Я нічого, мовчіть... тільки пригніться, а то вас помітять. Пригніться...
Пригнулась, як загіпнотизована.
— Я вас дуже прошу, мовчіть. Нікому не кажіть за мене. Нікому. Чуєте? А я вам злого не заподію. Я собі посиджу до ночі та й тихенько піду. Чуєте? Тихесенько піду собі, і ніхто нічого не знатиме.
Вона не ворушилась. Тільки раз по раз незрозуміло, рівномірно, ніби штучно заведена машинка, кліпали її довгі вії.
— А як ви скажете — мене вб'ють. Чуєте? Мене вб'ють!
Жінка полегшено зітхнула:
— Єзус-Марія... Так це ви той самий?
— Той самий.
Оглянула мене уважніше. Переляк поволі сходив з її обличчя. Натомість—подив, зацікавлення і нерішуча теплінь жалю. Вона похитала головою.
— А тутка,— каже,— за вами ганяли, ганяли... І по сусідах, і тутка.
— Знаю, знаю... Хочуть убити ні за що, ні про що,— підкреслив я, щоб до краю вплинути на неї й здобути її співчуття.
Вона подивилася пильно, рішуче, проймаюче. У цих сірих, великих очах за одну хвилинку напруження я прочитав і тривогу, і підозріння, і цікавість, і сумнів, і жаль — чисто звірячий острах і чисто жіночу м'якосердість, ласкавість. Неприхована боротьба.
— Хто ви? — питає нарешті.
— Втікач.
— Але хто?
— Людина я... Не злодій, не душогуб. Присягаюсь! А мене переслідують, мене хочуть ні за що вбити...
Знову похитала головою та так тихенько, сердешно:
— Бідний,— каже.
Тоді в її голосі мені видалось щось матернє, споконвічне, невимовно ніжне. "Бідний" — цього було досить.
Вона підвелася, похапцем почала збирати розсипаний бур'ян.
Збирає й виправдується:
— Пастух сьогодні через дощ раніше пригнав корову. А я собі думаю: піду, вщипну берізки. І ось тобі... Ну, сидіть, не бійтеся...
І пірнула в гущавину. Я розгубився. Оте католицьке прислів'я! Оте мені "Єзус-Марія"...
Хто ж вона?
Щоправда, всі уніати вживають такого прислів'я, але й усі поляки в галицьких селах уміють української мови. Не розбереш.
А що, як вона зараз же побіжить викриє мене? Ні, треба тікати. Треба поки що перебратися хоч на другий кінець городу. Швидше звідси! Ну його к бісу! Швидше!
Щойно я намірився, знову — шелест. Так і є! Значить, я не помилився, значить — по мене. Край. Пізно. Розгортаються стебла — знаєте хто? — та сама жінка з берізкою на руках. Я здивовано вліпив очі. Чого їй ще треба? А вона:
— Я,— каже,— приховала, щоб ніхто не подумав... — і таємниче виймає з-під берізки кухлик молока.
Просто якусь добру фею посилала мені доля. Звичайно, я не примусив упрошувати себе. Але в мене вже починалась манія переслідування. Я тут же подумав: а що, як вона продає мене зараз за кварту молока? Що, як вона тим часом послала до ґміни і лише забалакує, затримує мене? Що? Нічого. Нічого не зробиш. Сиди й чекай.
Сидів і чекав. Вона була досить спокійна. Ні одної двозначності, ні одного натяку на провокацію. Навіть навпаки — щось солідарне, змовне. Невже так ловко прикидається? Невже так тонко грає? Невже продасть?..
Тільки тепер придивився я до неї. Русява. Ніби середнього віку. З більш-менш правильними рисами. Видно було, що її передчасно старить запрацьованість. Дивно збереглися вії, довгі-довгі, а в очах ще багато свіжого, юного. І в той же час загальну м'якість виразу порушувала якась чудна, зайва, мінлива суворість.
Невже продасть?.. Але все одно змагатись несила. Та й смішно змагатись.
Кухлик трусився в моїх руках, зуби цокотіли об вінця. Я починав уже ковтати силоміць. Сьогоднішні пертурбації далися взнаки. Я не міг допити молока, хоч і пожадливо був накинувся на нього. Я почував, що маю дуже безпорадний, бідолашний вигляд.
— Вас били? — питає.
— Ні.
— А чого ж синці?
— То я сам себе... тікаючи.
— Бідний.
Я подякував, передав їй кухлик.
— І не випили навіть? Вам дуже холодно? Що ж ви тепер? Ви, певне, й ступити негодні?
Почувши це з чужих уст, я занепокоївся до краю, остаточно повірив у своє знесилля. Але, думаю собі, піддаватись не слід,— а може, вона випитує?
— Ні,— кажу,— не холодно.
— Не холодно? Чого ж ви так позеленіли?
— То так... довкола зелено, то й я зелений,— спробував одбрехатися жартом.
— Не дуріть мене, я ж бачу... І не бійтеся. Вам не можна нікуди йти. Вам треба перепочити. Хоч день-два. Не бійтеся... Ви тутка посидьте до ночі, а я тоді прийду і якось вас переховаю. Добре?
— Добре.
Я навмисне погодився без зайвих балачок, щоб швидше лишитися на самоті та краще обміркувати становище. Жінка зникла. Як бачите, мені щастило. Несподівано матиму і схованку і відпочинок.
Раз ніхто за мною досі не з'являвся, значить, я трохи пересолив із "квартою зради". А може, ті забарилися? А може, вона свідомо, з потайною думкою пропонує цей відпочинок, щоб затримати мене, бо ж не випадало їй тут довго сидіти? Чорт'ізна!.. Підозрілість — страшна хвороба, але така, що часто себе виправдує.
Зрештою, до ночі все повинно з'ясуватися. Чи так, чи сяк, а якщо вже на те завелося, то мені не втекти. Чи поведе мене жінка до хати, чи ні — все одно. Обступлять садибу — каюк. Якщо ж нічого не трапиться, тоді... тоді воістину добра фея.
На всякий випадок я вирішив пересунутись на другий кінець городу. Пересунувся і переконався, що ця ніч для мене справді пропала. Усе тіло важке й болюче. Голова — ходором. Апатія. Навіть сидіти трудно — так і хилить лягти. Приліг. Очі зліплюються. Задрімав трошки. Прокинусь, послухаю і знову, як п'яний, мішком на землю.
Уже зовсім стемніло. Вигулькнув був молодичок та й пропав. Ніч, мов дьогтем налита, кріпка та густа. Для утечі — просто розкіш. Але не можна, голубе, ніяк не можна...