Тече річка невеличка, підминає кручі, Заплакали запорожці, від цариці йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посилає москаликів Січу руйнувати.
ЗНИЩЕННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Під руку Текелія було надано велике військо, й він, зібравши його до фортеці Єлизавети, поділив на п'ять відділів: у першому, що Телекій мав вести прямо на Січ, було чотири полки кінноти, шість полків піхоти та п'ять полків козаків донських та інших, всього біля 40 000 чоловік із півсотнею гармат; у другому — під проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з півночі, простягшись лавою від самого Дніпра до Бугу, було 26 ескадронів регулярної кінноти та полк донців, усього 4000 вершників, третій, що під проводом генерала Лопухіна мав наступати з півдня, від Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всі степи від устя Інгульця у Дніпро, до Бугу, складали полк гусарів, три полки донців та три полки піхоти, всього на 12 000 душ; четвертий під проводом генерала Бальмена, рушив понад Дніпром на Новий та Старий Кодаки і мав один полк драгунів, один — піхоти та два полки донців, усього — біля 6000 душ; нарешті, п'ятий, під проводом полковника Звєрєва, мав захопити запорозький Гард і одібрати зброю у всіх запорожців, що рибалили на Бузі та його притоках, був із двох полк-ів донців, полку драгунів та 13 ескадронів но-вослобідських, всього — на 4000 душ.
Таким чином, Військо Запорозьке, після затяжної турецької війни налічувало ледве 10000 козаків, а Текелій виставив проти нього біля 66 000 війська та, крім того, ще князь Прозоровський послав біля 20 000 у лівобережні запорозькі паланки: Орільську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного війська було кинуто на Запоріжжя, певно, з тією метою, щоб запорожці відмовилися від самої думки про змагання.
25 травня року 1775-го всі п'ять відділів російського війська несподівано для запорожців рушили на запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій наблизився до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Шамбаш підійшов мало не до самих січових окопів. У Січі тієї ночі всі спокійно спали, бо ніхто не чекав ні з якого боку лиха, й тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками, й запорожці мусять іти разом із державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами: "Не на турків дивляться московські гармати", — казали вони.
Після сніданку Текелій прислав на Січ одного із полковників, закликаючи військову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що йому було звелено, залишив Січ, кошовий Калнишевський вийшов із усією старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як згадували старі діди, спитав:
"А що, панове, товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості: чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?"
Між запорожцями виникло замішання: більшість не хотіла коритись, а прагнула зброєю обстоювати свою волю, свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, січові дуки-срібляники — були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно. Між двома партіями зчинилася колотнеча. Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, цю хоч би навіть запорожці й побили Текелія, то все одно цариця прислала б ще більше війська, і все-таки взяла б Січ. Але промови Калнишевського не мали впливу: запорозьке лицарство вважало скасування Січі за нечувану кривду й хотіло битися навіть без надії на перемогу, а лише з тим, щоб, як казали запорожці, не затоптати в болото козацької слави.
ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА ДУНАЙ
Коли Петро Калнишевский не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувалися гармати, порох, кулі й інша зброя, натовпи запорожців відбили двері й стали витягати на стіни гармати; тоді на майдан вийшов січовий архимандрит Володимир і, тримаючи в руці хрест, став умовляти запорожців, щоб не проливали братньої крові, а скорилися божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою божою на тім світі, й ця промова на побожних запорожців справила вплив: запорожці вгамувались і залишили думку про змагання, а замість того над майданом почулися вигуки: "На Дунай! До турка!"
Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка й навіть раніше. В перші роки Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких володінь, прихильна туркам партія знову набула сили й хотіла навіть убити Калнишевського й перейти в турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Запорожжя, партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцніла січовою голотою, що приєдналася до неї, й стала лагодитись до втечі в турецький край.
Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руку хліб із сіллю і разом із суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою та всіма курінними отаманами пішов із Січі до московського стану. Тільки не допомогли кошовому ні покірливість, ні зароблені ним од цариці медалі: Потьомкін уже запевнив Катерину, що запорозький кошовий разом із суддею й писарем — злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було заарештовано в наметі Текелія й закуто в кайдани; курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили, що з наказу цариці Війську Запорозькому вже "не бути" і що завтра все військо, курінь за куренем, може виходити за окопи й складати свою зброю перед генералами.
Між козаками знову запанувала розгубленість, по Січі пішла чутка, що як тільки обеззброять запорожців, то будуть їх "голити" в москалі, як уже вчинили з козацтвом на Україні, й багато січовиків, що раніше згідні були скоритись, тепер вирішили не видавати зброї, а приєднатись до тих, що лагодяться "на Дунай". Як тільки смеркло, всі "дунайці" стали перевозитись на річку Підпільну й там обрали собі наказного кошового отамана Ляха, а після того цілу ніч, певно, перевозили із Січі в плавню всілякі припаси й харчі, бо без нічого їхати в таку далеку дорогу було неможливо.