Багато при цьому загинуло люду й тільки дрібним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом у байраках Запорожжя.
Звідтоді, себто з першого року існування Нової Січі, життя Війська Запорозького сполучилося з життям гайдамаків, що найбільше містилися на острові Мигеї на Бузі, в Чуті та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Інгулу та Інгульця.
Проте на західній Україні — Волині, Поділлі, Галичині й на Покутті гайдамацький рух ще довго не вщухав, і в народній поезії думи докладно розповідають про одну щасливу для повстанців баталію біля Городецьких ставків, чи озер, і про нещасливу — в лісі під Шаргородом на Поділлі.
Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати,
Ой, ходімо під Гусятин жидів розбивати!
А в п'ятницю до полудня жиди розбивали,
А в суботу в Іванківцях худобу забрали.
Козаченько-стороженько своїм знати дає:
Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини
Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі.
Крикнув козак запорозький да на свої люде:
"Йдеть волинський воєвода — баталія буде!"
Перед себе десять тисяч ляхів проганяли,
На крикливій доріженці там ся іспіткали,
Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.
Виступали козаченьки із міста Зінькова,
Ой, летіли вражі ляхи з коней, як солома;
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить їх з-під Городка на півтори милі.
Гей, показав Медвідойко богатирську силу,
Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.
А Волинський воєвода з гори поглядає:
Пан Борейко без кульбаки, охляп утікає.
Нещасливий місяць-квітень настав у сім року:
Рейментарю Борейкові потекла кров з боку.
Поклонився пан Борейко пану воєводі:
"А вже ж мені з козаками воювати годі!"
Борейкова дружинонька волає долами,
Один каже до другого: "Вже пана не мами!"
Борейкова дружинонька волає до неба,
Оден каже до другого: "Розійтися треба!"
Нещасная баталія під Солонківцями,
Лежать ляхи з козаками да все купоньками.
Нещасливая та битва лиха наробила:
В Солонківцях із ляшеньків висока могила!
Борейкова дивізія в той час замішала
Да й лядському всьому війську шика поламала.
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з гармати:
Не по однім по ляшеньку заплакала мати.
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з рушниці,
Не по однім по ляшеньку плакали сестриці.
II
Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають,
А до Лугу козацького дороги питають.
Стоять ляхи в Шаргороді. В Лузі дають знати:
"Де вже ж ляхи, пани брати, козаків вішають".
Гей, із лісу із Кицманя, сталася там зрада,
Ах, пропала Лужецькая велика громада!
Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив,
А Підгурський з молодцями в очі їм заскочив.
Вийди з Вербки, Медвідойко, Луга рятувати,
А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати.
Прибіг з Вербки Медвідойко Луга рятувати,
Не міг ляхам ради дати, мусив утікати.
Гей, закликав Медвідойко сотника Сорича:
"Сідай, брате, ляхів гнати аж до Жабокрича".
Біля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козаків, як шпаконьків, на паль повбивали.
Не питайте на Вкраїні, ляше, доріженьки,
Тільки гляди, де по дубках висять козаченьки.
По нещасній Україні злинула новина:
Не одного смерть спіткала козацького сина!
Де вже ж нам тут, пане брате, більше не гуляти:
Борейчики, скурві сини, будуть нас вітати.
НОВИЙ УСТРІЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ
Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Малашевич, заснувавши Нову Січ, подбав і про упорядкування всіх земель запорозьких і поділив їх на паланки, або як би сказати по-теперішньому, — повіти, призначивши в кожну невеликий відділ війська з полковником та іншою полковою старшиною. Усіх паланок до року 1764-го на Запорожжі було п'ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардівська, з осередком у Гарді на річці Буг, біля устя Сухого Ташлика; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Кам'янська Січ; та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були: Самарська — між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська — від верхів'я Вовчої до річки Кальміуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорів (Лантух) виділив із Самарської паланки, що вже доволі залюднилася, ще дві: Орільську та Протовчанську по річках Орелі та Протовчі й, окрім того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку — Прогноїнську, на Кінбурзькій косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль із Прогноїнських озер.
Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотіли мати їх своїми ворогами, з другого ж — хан Каплан-Гірей, допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку і сам навіть боявся нападу запорожців на Крим.
Весь рік 1735-й минув для запорожців спокійно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубані — аж за Кавказькі гори — воювати персів.
Тим часом на Лівобережній Україні після смерті гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 січня року 1734-го, російський уряд не дозволяв обирати нового гетьмана. Ця, сама по собі, велика подія, небагато важила для Війська Запорозького, бо воно тепер було залежне не від гетьмана, а від старшого з російських генералів на Україні. Дужче відбилося на запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди прихильно ставився до них.
НОВА ВІЙНА РОСІЇ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735-го пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська від хвороб, Леонтьєв од річки Конки рушив назад. Чимало потерпіли від холодів і запорожці, повертаючись на Січ із порожніми руками.
Року 1736-го Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, й фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен отамана Війська Запорозького Івана Малашевича із старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухом орди, решті ж запорожцям наказав рухатися разом із російським військом на Перекоп.
Незабаром після того замість Малашевича кошовим вдруге було обрано Білецького, й він із кількома тисячами козаків брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а потім вдерся в Крим і біля річки Самарчика, зчепившись із татарами, що були під проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дісталися запорожцям. Після цього бойовища козаки пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мініху.