"Як маєш бути, ваша милость, гетьманом обох боків Дніпра, коли на тогобічній стороні, чи теж Україні, князь Голіцин, воєвода Київський, владою своєю московською опанував і немилосердні здирства людям чинить".
"А як же, ваша милость, вольностями нас обнадежуєш, будучи сам невольник і під пильним доглядом міністра царського лишаєшся, без волі котрого нічого не владей чинити, а без печаті його нікуди писати!"
Це було писано 2 червня, а 3 серпня запорожці обрали нового кошового Лаврентія Степаненка, за підписом якого надіслано гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Ґалаґана. З неї видно, що Ґалаґан не задовольнився зруйнуванням Січі, а й після того з ватагами нападав на запорозькі зимівники та бекети, хапав безвинних людей та видавав російським урядовцям на муки й заслання і чинив запорожцям всякі шкоди. За такі вчинки свого покруча козаки в своєму листі не пошкодували на його голову різних прокльонів, та тільки все те пішло намарне, бо Ґалаґан був у царській ласці, збудував собі біля Боровиці добрий будинок і жив, як кажуть, "паном на всю губу", глузуючи з безсилого лютування своїх колишніх товаришів.
До осені 1710 року справа з переходом запорожців під протекцію кримського хана була вирішена і, зважаючи на те, що російський уряд погрожував послати військо, щоб зігнати запорожців із Кам'янки, за згодою турецького султана для Січі Запорозької було призначене інше місце, нижче Тавані, неподалік Олешок, біля протоки Конської та лимана Кардашина. Тільки запорожці того року не встигли перейти в Олешки, бо турецький султан, під впливом шведського короля, розірвав мир із царем і розпочав нову війну.
ПОХІД ГОРДІЄНКА НА УКРАЇНУ
На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам'янку Гордієнко й тут після бурхливої ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись війною Туреччини з Росією, Гордієнко напровесні 1711 року вийшов із кількома тисячами запорожців із Січі на захід і, сполучившись із невеликою силою татар та Пилипом Орликом, разом із ними вступив в Україну. Треба гадати, що уривок із цієї пісні згадує саме про цю зустріч Орлика із запорожцями.
Ой, прибила хвиля човник,
Човник-лебедочку.
Ой, вискочив з нього Орлик
Та й почав бесідочку:
"Пугу, братця, пугу!
Пугу, запорожці!"
Похід Орлика та Гордієнка спершу мав успіх. Україна радо вітала запорожців, своїх давніх оборонців, й приставала до козаків. Умань, Богуслав та Корсунь охоче піддалися Орликові. Разом із запорожцями козацькі ватаги, зібрані Орликом, навіть розгромили генерального осавула Бутовича, посланого Скоропадським із гетьманськими козаками проти Орлика; самого ж Бутовича захопили в бранці, та тільки невдовзі й Гордієнка та Орлика спіткало розчарування. Ні козаки, ні татари не мали добрих гармат і через те не спромоглися добути Білої Церкви, де засіла в замку російська залога з гарматами, а доки вони облягали те місце, татари кинулись грабувати навколишні села та заганяти людей у неволю. Ніякі благання Орлика до Калги-Салтана, щоб спинив орду, не пособили; татари погнали до Криму тисячі українського люду і тим зрештою загубили справу Орлика, бо відвернули від нього земляків.
ПОХІД НА САМАРСЬКІ МІСТЕЧКА
Доки Гордієнко з Орликом та Калгою-Салтаном ходили на Україну, кримський хан Девлет-Гірей рушив на російські землі Муравськими шляхами, а позаяк вони виводили на Слобожанщину, то^татари й напали на слободи й міста Харківського полку. Сюди ж, за собою, хан закликав і тих запорожців, що не пішли з Гордієнком, та ті не захотіли воювати проти своїх земляків й умовили хана добути раніш Кам'яний Затон та Самарські містечка. Хан повернув із Слобожанщини на Самару й разом із запорожцями взяв Новосергіївське містечко, а російську залогу забрав у неволю; Новобогородська ж спільники не спромоглися добути, бо ні в татар, ні в запорожців не було гармат, і хан, покинувши Самару, подався з ордою у Крим.
Тим часом проти татар зібрався генерал Бутурлін із російським військом та гетьманом Скоропадським з українськими козаками. Не маючи вже з ким воювати, вони атакували Новосергіївське містечко, захопивши його. по-вистинали запорозьку й татарську залогу, що там: засіла, а всіх селян із села Вільного за те, що нібито вони допомагали запорожцям, вивели за місто і по жеребку кожному десятому відрубали голову; кому ж випало лишитися живим, тих разом із жінками та дітьми було заслано в Сибір.
ПЕРЕХІД ЗАПОРОЖЦІВ В ОЛЕШКИ
Від Новосергіївська Бутурлін та Скоропадський вільно подалися на південь. Запорожці поступалися перед великим військом і, покинувши устя Кам'янки, перевезлися на татарський бік Дніпра та й отаборилися в призначеному їм місці біля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан і не пустив далі російського війська.
Війна царя Петра І з Туреччиною 1711 року скінчилася для нього нещасливо. Після перемоги над шведами він легковажно ставився до ворогів і занадто необачно вирушив на турків, аж на річку Прут. Там його зустрів турецький візир із великим військом, а запорожці з Гордієнком перетинали за ним усі шляхи, захоплювали обози й відрізали російське військо од Дніпра. Становище царя Петра Олексійовича стало дуже скрутне — турки почали оточувати його військо, і, щоб врятуватися, він мусив одкупитись грішми та ще зректись на користь турків багатьох своїх придбань, а саме: повернути туркам Азов із землями по низах річок Дону та Міуса, зруйнувати й розкопати Кам'яний Затон та Самарські містечка, а гармати з Кам'яного Затону віддати туркам і "відняти свою руку" од запорожців разом з усіма землями, що до них із давніх часів належали.
Коли султан перемовлявся з російським послом про замирення, то в Стамбул їздили від України й од Запорожжя Пилип Орлик та Кость Гордієнко. Вони домагалися того, щоб султан примусив царя зректися всієї України, та російський посол роздав візиреві та іншим султанським радникам 100 000 червінців, і султана умовили згодитись на відлучення од Росії самого тільки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережжя мусило повернутися знову до поляків, Лівобережна ж частина лишалася за царем.
По скінченні війни Гордієнко прибув зі своїм відділом січовиків до Олешківської Січі й почав впорядковувати січові будівлі. Якраз у цей час запорожці володіли й значною частиною Правобережної України, доки не встигли ще забрати її до своїх рук. Це виходить із того, що наприкінці року 1712-го Гордієнко призначив полковником в Умань січового товариша Поповича та ще посадив своїх людей в інші міста України.