Бо ми віно утратили
Під явором зелененьким
Із турчином молоденьким...
У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. Їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої України. Тож багато українок ставало дружинами турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але ті "лакомства нещасні", як співає народ у своїх думах, не вбивали в дочок України живого духу, й багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому була змога, допомагати своїм землякам і до самісінької домовини зберігали в своєму серці іскру любові до рідного краю.
Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, й оспівала народна дума.
Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
Вони вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка приходжає,
Словами промовляє:
"Гей, козаки, ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?"
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
"Гей, дівко-бранко, Марусю,
Попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера".
Тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
"Ой козаки, ви бідні невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!"
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
"Та бодай ти, дівко-бранко Марусю,
Попівно Богуславко,
Щастя-долі собі не мала,
Як ти нам — святий празник, роковий день Великдень —
сказала"
То тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Теє зачувала,
Словами промовляла:
"Ой козаки, ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечеті виїжджати,
То буде мені, дівці-бранці Марусі,
Попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати:
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати".
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці Марусі,
Попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Добре дбає, до темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків, бідних невольників,
На волю випускає
І словами примовляє:
"Ой козаки, ви, бідні невольники!
Кажу вам: добре дбайте,
В городи християнські утікайте;
Тільки прошу я вас одного —
Города Богуслава не минайте.
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає
Та нехай мене, дівки-бранки Марусі,
Попівни Богуславки,
З неволі не викупляє.
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!"
Ой, визволи, боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкої неволі, з віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Та не всі українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині й погодитися з новими обставинами існування, хоча й у розкошах. Адже "лакомства нещасні" не давали снаги душі й серцю, а нудьга за рідним краєм і сумління через свою, бодай і примусову, зраду батьківщині та вірі часто доводили потурчених молодиць до самогубства.
Ой турчине, турчиночку,
Дай мі ножа гостренького.
До завоя тоненького;
Тонкий завій укроїла,
Ніж у серце сі встромила.
Ті невольницькі плачі разом із стогоном народним, що стояв над усією сплюндрованою Україною, бриніли у вухах запорожців. Туга за рідним краєм змушувала багатьох невольників тікати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебільшого, куди йти, бранці легко знову діставалися до рук бусурманів. Піймавши втікача, турки й татари за першим разом його люто карали, вдруге ж — виколювали або випікали їм очі й пускали, хто куди знає. Більшість осліплених гинула з безхліб'я, проте були й такі, що прибували на Україну, і тут, переходячи від села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспівували журбу тих, хто лишився на Україні, втратив під час наскоку татар дітей, і страждання невольників, які ще нудилися в бусурманській неволі. Таких сліпців-кобзарів чимало перебувало й на Січі, й запорожці не байдуже ставилися до їхніх співів. Не обмежуючись тими перешкодами, які чинили козаки татарам на степових шляхах і перевозах, вони проникали до татарських і турецьких міст, де знемагали в неволі їхні брати й сестри, але їм найбільше заважало в походах турецьке місто Аслам, що стояло на острові Тавань на низу Дніпра: пропливати повз нього човнами було дуже важко.
ГЕТЬМАН ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)
В ті часи десь року 1552-го на Січ прибув один із нащадків литовсько-українських князів Дмитро Вишне-вецький. Він був жвавий та завзятий вояка із щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців із татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре відомий запорожцям, бо деякий час перебував і на Січі.
Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою Черкаським та Канівським, він згуртував навколо себе чимало козаків і вже року 1552-го, покинувши староство, посадив свої загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на острові Хортиця.
Побувавши ще до того із запорожцями в походах та боях, Вишневецький зрозумів вагу єдності, одностайності, товариства й любові до рідного краю й прийшов до думки, що із запорожцями можна поставити справу оборони України від татар далеко ширше й міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце з того, що через свої незначні сили запорожці змушені були нападати на бусурманів лише потай і після кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Він мріяв створити військо, яке б відверто і збройне стало на низу Дніпра й заступило Україну з півдня; осередком же цієї сили мав бути острів Хортиця, що лежить на Дніпрі нижче порогів та Кічкасу.