Сулима глянув на чужинця суворо:
— Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромігся?... Розстріляти!
Гетьман махнув рукою, й нещасного француза повели на страту.
— А тепер, пани брати, — сказав небавом Сулима козакам, — руйнуйте й паліть у замку все дощенту, щоб біля наших рідних порогів і згадки не зосталося про поляків!
Козаки сумлінно виконали наказ гетьмана й не лишили в Кодаку жодного будинку й жодного крата із засіки.
Зійшло сонце й осяяло Кодацькі руїни та купи трупу; тільки стояли від фортеці вали — такі великі, що їх навіть не знищили і століття.
Упоравшись із Кодаком і діждавши із Січі ще три тисячі товариства, Сулима знову, через два тижні, підняв своє військо у похід.
Коли отамани вишикували свої курені на степу за брамою, Сулима з булавою в руці виїхав на коні поперед війська і звернувся до запорожців із словом:
— Панове товариство, славне Військо Запорозьке! Настав час, щоб визволити рідну нам неньку-Україну з лядської неволі, а православну віру од загибелі! Рушаймо ж в українські міста й села битися на смерть із нашими гнобителями!
З тим гетьман повернув коня на північ, показав булавою, і полки рушили в похід, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Жодна жива душа не проводжала запорожців, тільки Кодацький поріг так гучно гув тієї доби й бринів, неначе вигукував услід козакам славу.
Коли до Конецьпольського дійшла звістка, що Сулима знищив Кодак і йде з козаками на Україну, то він страшенно розгнівався й найбільше через те, що на всю Польщу він себе вихваляв і королеві доводив, що Кодак — неприступна фортеця. Падіння Кодака було для нього особистою образою, бо будувати доводилося йому, й тому коронний гетьман затявся — будь-що звести зі світу запеклого козацького лицаря.
Маючи під руками добре польське військо та шість тисяч реєстрових козаків, що тільки-но повернулися з-за Німану після війни зі шведами, Конецьпольський виступив назустріч запорожцям. Сулима вже тоді здобув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звідусюди поляків і зібрав навколо себе чимало козаків-"випищиків" та всілякої голоти з усіх кутків України.
Польський гетьман перестрів козацьке військо за Корсунем, але не наважився розпочати бій, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж не квапився розв'язувати битву, бо мав менше військо, ніж у Конецьпольського, і йому було корисно згаяти якийсь час, доки до нього підійдуть нові ватаги повстанців.
Коронний гетьман збагнув, що в нього кепське становище й задумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстрові козаки сподівалися од польського короля подяки за свою вірну службу під час шведського походу, він зібрав до себе їхню старшину й почав улещувати, вихваляючи їх за вірність королеві та обіцяючи реєстровцям більші права й поповнення реєстру, аби тільки вони захопили та привели до нього Сулиму.
— Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? — казав він. — А вам навіщо убивати своїх братів, призвідник же заколоту Сулима. То візьміть його з козацького табору, і все те військо геть розійдеться по хатах... То ж — наволоч, холопи! Тільки ви одні! — певні козаки... Зробіть те, що прошу, — і ви здобудете собі великі права, а вашим дітям — кращу долю.
Козацька старшина вагалася: вбивати своїх братів не хотіла, а перейти на бік Сулими було лячно, бо поляки відразу поодбирають у них грунти й попалять їхні хати; принада ж побільшити козацький реєстр, придбати нові права стала в очах трохи вже споляченої старшини надією, і навіть якось виправдовувала зраду. Були й такі поміж старшиною, хто сперечався, доводячи, що такого славного лицаря, як Сулима гріх і сором губити, але цих голосів було менше, й вони змогли обстояти тільки те, щоб коронний гетьман привселюдно пообіцяв, що Сулимі не буде од поляків ніякої кари, й тільки-но запорожці розійдуться, його випустять на волю.
Конецьпольський урочисто дав присягу, що й волосина не впаде з голови запорозького гетьмана, бо він, мовляв, і сам шанує такого видатного вояка та оборонця святого хреста.
Тоді дехто з козацької старшини, а з-поміж ними Ілляш та Барабаш, пішли до запорозького табору й переконали Сулиму, що реєстровці, які виступали під час повстання Тараса Трясила, хочуть перейти на бік запорожців.
Сулима дуже зрадів — цілувався з посланцями реєстрових козаків і просив їх негайно перебиратися до його табору, щоб разом піти проти шляхти.
Наступного дня всі шість тисяч реєстрових козаків прийшли у табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають до спілки з ними; але старші реєстровики чинили своє діло. Вони ввечері пили і їли разом із Сулимою, а вночі, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв'язали руки й одвели до Конецьпольського, і той одразу ж під посиленою вартою, вирядив гетьмана до Варшави.
Кинулися вранці запорожці, аж Сулими нема. Доки дізналися, що сталося, минуло півдня, й Сулима вже був далеко. Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але ті не були винні, то їхня старшина скоїла чорну справу, й більше не вернулася до запорозького табору.
Довго тримали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавській в'язниці. Королеві шкода було карати смертю Сулиму, як присудив Сейм, бо в ті часи зіткнення християнських народів із бусурманами Сулима був красою і славою цієї боротьби. Але польське панство вимагало страти за те, що через нього повстанці поруйнували їхні маєтки, й тому наостанок польський король мусив скоритися шляхті.
Одного ранку привели зв'язаного козацького гетьмана в Старе Місто на майдан. Там, на високому помості, він побачив ката з величезною сокирою в руці — Та не боявся смерті хоробрий козак, але нудьга, немов гадюка, оповила його серце й смоктала з нього кров... Нудьга з того, що гине він не в бою з ворогами, а через підступи та зраду своїх же братів.
І все ж зласкавилася доля над відважним лицарем в останню годину й не дала йому вмерти з відчаєм на душі: вона послала надію, що розбрат між українцями і зрада минулися, і на Україні запанує єднання. З тією вірою він гордо підставив своє чоло й гукнув до натовпу:
— Прощайте, панове, та сподівайтеся лиха, бо моя кров дурно не проллється...