Джеджалик добре знав турецьку й татарську мови, бо сам був татарин та колись прибився до запорожців. Йому нічого не коштувало порозмовляти з бусурманами, й він привів із замку ще тисячу невільників та приніс безліч дарунків кошовому, курінним отаманам і всьому козацтву.
— Тепер знову, діти, розберіться на три загони! — наказав Сулима товариству. — Перший нехай п'є та гуляє, другий — замкової брами доглядає, щоб турки свого слова не зламали та нас зненацька не оточили, а третьому доведеться невільників озброювати, бо й для них буде небезпечна й далека дорога... Ти, Хвилоне, орудуй третім загоном та, озброюючи бранців, водночас розшукуй по всіх гирлах Дону дуби та рибальські човни, щоб нам невільників до Кальміуса-річки довезти та на Україну вирядити.
Поховавши з великою честю та урочистою пальбою з мушкетів полеглих та братів своїх, козаки ще три дні гостювали в Азові, аж доки всі по черзі добре одгуляли, а Джеджалик тимчасом привів до Азова понад півсотні дубів і, давши невільникам, які здатні були ще воювати, турецьку зброю, посадив їх на човни.
Злагодивши все до походу, Сулима на четверту ніч разом з усіма козаками й невільниками вируріив Азовським морем і за три дні прибув до річки Кальміуса. Вона вже належала до запорозьких вольностей, але була далеко від Січі й через те понад нею часто ходили татари, випасаючи тут свої табуни й отари.
На березі Кальміусу Сулима зібрав усіх невільників.
— Тепера, брати мої, пливіть дубами за річку Серезню; а там кому треба на Московщину — перетягайте човни на Торець, а кому на Україну — на Вовчі Води; далі вже легко підете водою у Самару-річку та в Дніпро. Чи з вас хто бував на цих річках?
Багато невільників одповіло, що вони самі січовики й усі запорозькі степи та річки добре знають.
— Ну, от і гаразд, — сказав Сулима, — зброю маєте й, коли перепинять вас татри на Кальміусі, то є чим боронитися. Харчів хоч і мало, та в річці багато риби, а берегами, по терниках, водиться звірина... Господь вам допоможе й виведе на тихі води, на ясні зорі, на рідну Україну. Обирайте собі за отамана, кого самі знаєте, та й рушайте з богом!
Ураз невільники стали в коло й призначили собі на отамана статечного козака Шпака, що десять років був на Січі Запорозькій та п'ятнадцять літ просидів у турецькій неволі. Шпак заходився порядкувати своїми човнами і за кілька днів, наловивши риби, рушив річкою на північ; кошовий зі своїм товариством, діждавшись біля Кальміусу східного вітру, повернув знову до Тамані й далі, у Чорне море.
Чимало минуло часу, доки козаки об'їхали Крим та наблизилися до острова Тендри та міста Очакова. Проте Сулима ще не хотів пливти на Січ. Бодай і велику він мав здобич, але йому заманулося воднораз наскочити ще й на турецькі міста на Дунаї. Щоб забезпечити собі повернення до Дніпра, він вважав за краще спершу напасти на турецькі галери, що стояли біля Очакова й попалити їх.
— Як будемо, панове браття, дунайські міста воювати, — звернувся кошовий до козаків, — то турки з-під Очакова вдарять нам в спину; тож ліпше ми для себе вчинимо, як пустимо їх із вогнем і тоді відкриємо собі шлях із Дунаю на Дніпро!
Десь опівночі під Очаковом зчинився запеклий бій козаків із турками. Не встигли бусурмани й гармати зарядити, а вже пожежа охопила їхні галери. За півгодини спалахнули щогли й вітрила великих кораблів і понесло вітром сяйнисті іскри далеко понад морем.
— Добре, діти! Славно обсмалили туркам крила! — вигукував Сулима, милуючись тим, як турецькі яничари, рятуючись із підпалених галер, стрибали у морську безодню.
Минуло дві години, й ворожі кораблі зі своїми важкими гарматами поволі осіли у воду й пірнули на дно.
— От тепер і на Дунай безпечно!
— На Дунай! — загукало товариство. — Кари бусурман нам!
Запалали в Дунайських гирлах Кілія і Смаїлів, а біля Дністровського лиману — Білгород. Набрали там козаки великої здобичі й визволили з неволі ще кілька тисяч своїх побратимів.
У Дунайських містах були між невільниками не тільки українці, а ще волохи, угорці, поляки й німці. Всіх їх посадив Сулима на турецькі рибальські човни й прилучив до військових чайок.
Із Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очаків до Великого лиману, а далі зайшли й у рідний Дніпро, оздоблений зеленими плавнями.
II
Доки ходив Сулима з низовими козаками в Чорне море, Кодацьку фортецю було збудовано, й сюди, у Кодак, прибув запеклий ворог козацької волі, коронний гетьман Польші Конецьпольський із шляхтою й військом і справив у новій фортеці бучний банкет, а тоді прикликав до себе старшину підлеглих йому реєстрових козаків і повіз її, разом із своїми панами, оглядати замчище, глузливо вихваляючись прямо у вічі козакам, що тепер, мовляв, запорозькій сваволі настав край.
І справді француз Боплан доклав тут неабиякого досвіду, щоб перетворити Кодак на незбориму фортецю: глибокі, мов провалля, були навкруг Кодака рови; наче добрі скирти височіли за тими рівчаками вали, а на тих валах ще стояла висока, з дубини, засіка з вікнами й бійницями для гармат і рушниць. Брама на Кодаку була одна, і та дуже міцна, залізом кута, а обабіч неї — дві башти, збиті з дубових кряжів. Зі сходу та півдня фортецю захищали кручі Дніпра, з півночі — глибокий байрак, із заходу лежав рівний степ, що в ньому можна було здалеку побачити ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рови, найвищі вали й на її стінах стояло найбільше гармат.
Йдучи за Конецьпольським, козацька старшина похмуро позирала на непохитну будівлю та на великі гармати, згадуючи славні часи Самійла Кішки та Сагайдачного, за яких поляки не наважилися б зводити фортецю на козацькій землі, — запорожцям на безголів'я. Тільки один сотник Богдан Хмельницький, оглядаючи замок, не засмутився з похвальби коронного гетьмана, а навіть засміявся.
— Ти чого смієшся? — здивовано і гнівно спитав Ко-нецьпольський.
— Та тому, ясновельможний гетьмане, — відповів Хмельницький, — що, як на мене, все, те, що людина може збудувати, вона ж може й зруйнувати...
Конецьпольський зрозумів, що Богдан глузує з його похвальби і, розлютований, хотів покарати за те козацького сотника й, тільки зваживши на заступництво Боплана, хутко вгамувався.