Одужавши, він, щоправда, вже трохи збитий з пантелику, поклав, одначе, не відступати. Хай усі його подвиги досі для книжок і не годилися, але ж час, скільки його належиться прожити гарним хлопчикам, іще не вийшов, отож Джекоб сподівався, що його все-таки матимуть за що увічнити в книжці, треба лиш непохитно витривати до останку. Коли навіть у всьому іншому його повсякчасно переслідуватимуть невдачі, він ще матиме в запасі передсмертну промову.
Він знову звернувся до авторитетних джерел і розважив, що тепер настав для нього час податися в юнги й вирушити в море. Він вирядився до одного капітана корабля, пропонуючи свої послуги, а як той зажадав рекомендацій, гордо подав йому релігійну брошуру і вказав на підпис: "Джекобові Блайвенсу від вчителя з любов’ю". Але капітан виявився тривіальним грубіяном і сказав:
– До лихого таку бридню! Це ніякий не доказ, що ти зумієш мити начиння і давати раду помийному відру. Ні, здається, ти мені не підійдеш!
Це вже було щось неймовірне. Нічого такого Джекоб зроду не чув! У всіх прочитаних книжках зворушливий учителів напис на брошурці незмінно будив найніжніші почуття в серцях суворих капітанів, простилав шлях до всіх почесних та вигідних посад, що їх тільки могли вони запропонувати. А тут... Джекоб просто вухам своїм не йняв віри!
Непереливки було цьому хлопчикові. Він свято вірив книжкам, а в житті, виявлялося, все зовсім не таке, як у них. Кінець кінцем, никаючи якось у пошуках поганих дітей, щоб їх напучувати, він напав на цілу хлоп’ячу ватагу в старій ливарні. Ці шалапути розважалися тим, що зв’язували докупи довгим мотузком чотирнадцять-п’ятнадцять собак і оздоблювали їхні хвости порожніми бляшанками з-під гліцерину. Серце Джекобові тенькнуло. Він сів на одну таку бляшанку (бо, як належало справляти свій обов’язок, ніяка брудота його не відстрашувала) і, вхопивши за нашийник переднього собаку, кинув докірливо оком на неподобного Тома Джонса. Але саме в цю хвилину на кону з’явився розлючений член муніципалітету Мак-Велтер. Усі капосні хлопчиська порозбігалися, а Джекоб Блайвенс спокійно підвівся, усвідомлюючи всю велич своєї невинності, і почав одну з тих сповнених гідності промов, що їх так рясно в книжках для недільних шкіл, вони завжди починаються словами: "О сер!", хоч у житті жоден хлопчик, чи то гарний, чи то поганий, так не каже. Одначе член муніципалітету не став слухати Джекоба. Він схопив його за вухо, повернув спиною до себе й відважив доброго ляпанця...
І нараз цей доброчесний хлопчик кулею вилетів крізь дах і шугнув до неба разом з останками п’ятнадцяти собак, що тягнулися за ним, як хвіст за паперовим змієм. Не залишилося на землі й знаку від грізного члена муніципалітету та старої ливарні. А молодому Джекобові Блайвенсу так і не випало проголосити скомпоновану в поті чола передсмертну промову, от хіба що звернувся він із нею до птахів під хмарами. Більша частина його, щоправда, застрягла на вершечку дерева в сусідній окрузі, але решта все розсіялася по чотирьох парафіях, так що довелося зробити п’ять розслідувань, щоб з’ясувати, мертвий він чи ні і як усе це приключилося. Ніколи світ ще не бачив, щоб якогось хлопчика аж отак порозкидало.3
Так загинув гарний хлопчик, котрий попри всі свої зусилля не спромігся уподібнитися до героїв книжок для недільних шкіл. Усі хлопчики, що поводилися, як він, жили собі й тішилися, а він – ні. Що й казати, дивна притичина. Витлумачити її, певне, так і не пощастить.
1865