— Завтра до лісу по дрова для школи, чуєш, стара? Йому здалося, що кобила ствердно кивнула головою.
— Багато на воза не накладемо, не бійся,— продовжував вголос— Знаю, що вже не можеш, і я вже не той, що сорок років тому. Обидва ми постаріли. Та й швидко як! Гай-гай! І незчулися! Недавно ще, здається, привів тебе з базару лошатком. Пам'ятаєш, рвалася, пручалась, довго сумувала за рідним двором, іржала, аж серце боліло, слухаючи твою тугу-скаргу. А потім звикла. Синок доглядав тебе, і ви подружили. Його вже нема, а ти живеш — свідок моїх щасливих і болісних літ.
Старий часто розмовляв так з кобилою і сам з собою. Самотність навчила. $ ,
Поївши сіно, кобила знову виставляла голову з дверей, і він знав, що хоче води. Пускав її саму до річки. Був певний, що, напившись, вона прийде до стайні, а по дорозі нікому не дасться в руки. Хлопчаки в селі, скорі до катання на чужих конях, знали її норов, пам'ятали її великі жовті зуби, і ніхто не наважився б її зачепити, коли йшла до річки або коли верталася з водопою.
Поїздка до лісу, про яку говорив з кобилою голова ради шкільної місцевої, була останньою в його житті. Лежав уже другий місяць хворий.
— Навалював я на воза важку колоду, не розрахував своїх сил і надірвав щось усередині,— оповідав знайомим.
Іноді його відвідували виборці, бував і директор школи, разів зо два привозив лікаря за свій рахунок, але лікар давав мало надій на одужання. Хворий не знав стану свого здоров'я. Його журило, що лежить у найга-
рячішу пору. Дні без праці довгі. І самотність страшна. У хаті душно, докучають мухи, палить спрага, а нікому води подати. Невістка на роботі, внучка в школі. Він не нарікає, не будуть же сидіти коло нього в жнива. Якби заснути! У сні швидше час минає. В голові рояться дивовижні думки, і він не може дати їм ради. Не дав спокою літера "у". Вона, мов величезні вила, підповзає під саме горло і душить...
Хворий прокидається від маячного півсну, але, заплющивши очі, знову бачить цю букву: у підписі під кошторисом бракує її у слові "Онуфрій"...
Минали дні, а недуга не минала. Стали рідше заходити сусіди, директора не видно вже який день, невістка чомусь ходить заплакана. Тільки Доця потішає, що все ще буде добре.
Одного липневого дня його розбудив зойк одинокого дзвона — він завзято бив на сполох.
"Десь горить,— промайнуло у затьмареному вже мозку хворого.— Тільки б не школа".
Двері відчинилися, і шумно вбігла внучка.
— Дідуню, прокиньтеся! — промовила, підходячи до ліжка.
— Я не сплю, де горить? — спитав тривожно.
— Війна, дідуню.
Дід підняв голову з подушки.
— Яка війна?
— Зі Сербією, дідуню. Уже об'явлено мобілізацію. Наш директор іде на війну.
— А школа? — спитав ледве чутно.
— Школа? — не зрозуміла дівчина.
— Школа як? — крикнув і упав на подушку. Відповіді вже не почув.