Біжать погоничі, поляскують батогами, скриплять колеса, навіваючи сум і тугу… Кибитка обтягнена повстю, не пропускає ні пилу, ні вітру, ні дощу… ні світу білого. Темно в закапелках кибитки, душно, важко…
Дрімає Мілена, похитуючись в такт рухові. Що їй, старій сліпій рабині, життя її вже в минулому – вона дні свої лічені доживає… А як їй, Ольвії… Важко Ольвії, гнітюче на душі, наче камінь там ліг. Позирає на південь, де за чорним громаддям хмаровищ недосяжний тепер Понт. А її знову везуть, везуть, як у полон, везуть все далі і далі від рідного міста, у глиб Скіфії. Хоч-не-хоч, а доведеться ставати скіф'янкою – назад уже немає путі. І діти її будуть скіфськими, і рід її увесь віднині і навіки скіфським буде…
Глянеш назад – валка, валка, валка… Ні кінця їй ні краю. А навколо тирса, солом'яно-жовта, зелена далина, кряжі на обріях. Вершники скачуть, чорними хмарами сунуть табуни, лемент звідусіль чується, галас, сміх…
Скриплять колеса, сум навівають…
І здається Ольвії: поїхали грецькі купці, остання нитка, що зв'язувала її з рідним містом, назавжди обірвалася…
Що її чекає там, за темним грозовим обрієм, і скільки ще у її житті буде таких кочівок, ночей під зоряним небом, вогнищ, стійбищ, пасовиськ… Згадає Ясона – защемить серце, а від чого – і сама того не знає…
Налетів шквал вітру, закрутив пил і сухе листя, прошелестів, прогудів над валкою розбишакувато, накушпелив, що й дихати нічим, і зник… А за ним почали сунути хмаровища, сірі, одноманітні, гнітючі… По якомусь часі вони потемніли, наче зло яке мали на цю скіфську валку, знизу попелом узялися. У степу хутко сутеніло, обрії вже втратили чіткі обриси, все злилося, розпливлося, наче запнулося у сіру пелену. Знову налетів вітер, у степу враз стало жовтіти, і та жовта мла, від якої аж різало у вічі, залила увесь світ… Вона була нереальна, неприродна, а відтак і тривожна, лякаюча… Зненацька трахнув грім – раз, другий, і пішов гуркіт степами. Як трохи затихло те громовище, почувся віддалений шум дощу, що швидко наздоганяв валку, небо наче тріснуло, провалилося, й на землю линула злива… Крім шуму дощу, не чути було нічого. З дашка, що нависав над передком, дзюріли потоки, але кибитка не зупинялася, бо валка рухалась і рухалась, а куди – невідомо.
І сліди позад неї змивали потоки.
"Мабуть, я вже ніколи не повернуся додому і не побачу Гостинного моря, – мимовільно і чомусь гірко-гірко подумалось Ольвії. – Завезе мене ця валка на край світу, загубиться у скіфських степах мій слід назавжди".
А злива диким звіром ревла й стугоніла в степу…
Частина третя
Розділ перший
Чи є у світі щастя?..
Якщо у світі є щастя, тоді звідки у нього стільки нещасливих?.. – не вперше думає Ясон і не знаходить відповіді. Бо всюди перед ним стіна – невидима, але тяжка, глуха, яку ні здолати, ні пробити, ні обійти…
Стіна, стіна, стіна…
І десь по той бік непробивних мурів заблукало його щастя. І заблукало, мабуть, назавжди. Тому й лишилася Ольвія в серці гострим наконечником скіфської стріли – і ні вирвати її, ні рану зцілити. Час – великий лікар, кажуть грецькі любомудри, та тільки не все підвладне й часові. Яким би не був лікарем час, але не видужає більше Ясон, і, мабуть, доведеться йому носити у серці скіфську стрілу до кінця своїх днів.
Та ще самотність. Ні порадитись з ким, ні душу перед ким відкрити. Серед людей він самотній, як мандрівник у пустелі. І куди він іде, того й сам не знає. Самотність, самотність, самотність… О, як страшно бути самотнім серед людей!
Після загибелі батька, полемарха Керікла, Ясон став полемархом міста. Хоча він був ще замолодим, як для такої посади, і навіть ще й бороди не носив, але так наполіг сам архонт. А Ясо ну було все одно.
Поверх рожевої хламиди, що спускалась йому до колін і була скріплена на плечах двома пряжками-фібулами, одягнув Ясон обтяжливого, незручного від незвички панцира із бронзових пластин, нашитих на міцну бичачу шкіру, насунув на білявий, ще по-хлоп'ячому задерикуватий чубчик важкий шолом з пишним султаном, до широкого шкіряного пояса меча причепив, і наче й не було більше колишнього мрійника, соромливого голубоокого вигадника.
Так і скінчилася коротка юність.
Родон в хітоні, поверх якого гарно задрапірований білий гіматій, у фетровому брилі з полями – зовсім мирний, похожий на філософа чоловік – з-під кущуватих брів пильно дивився на сина свого вірного товариша і побратима. Змінився хлопець, як змінився! Перед архонтом стояв чужий йому, незнайомий юнак: високий, худий, обличчя, колись округле і ніжне, тепер видовжилося, посіріло, зробилося шорстким і суворим, сухі губи міцно стиснені, а в кутиках уст залягли невидимі раніше зморшки… Вже не хлюпає блакить з його сумних очей, вони потемніли, так рано зблякли і дивляться на світ з мукою і відчаєм.
Щось схоже на співчуття ворухнулося в серці архонта, і його тверда і холодна рука лягла на плече юнака, та Родон вчасно схаменувся ("Старію, – невдоволено подумав, – раніше я так не слабнув") і, поборовши ту миттєву слабість, рвучко відсмикнув руку і напустив на обличчя кам'яну непроникливість.
– Будь же таким відданим рідному місту, як був наш полемарх, а твій батько! – глухо мовив архонт. – Пам'ятай: тобі ми довіряємо місто і спокій громадян. Все роби для того, щоб наше місто, наша батьківщина завжди були щасливими!
Ясон звів на архонта засмучені очі, у яких з'явилась волога, і це вивело Родона із себе.
– Ти не воїн, а закоханий хлопчик! Метелик, котрий хоче одного: пурхати над барвистими квіточками. Я примушу тебе щоранку бігати навколо міста доти, доки ти не станеш справжнім мужчиною!
– Коли б це зарадило моєму горю, то я давно б уже бігав навколо міста, – зненацька вирвалось в Ясона, і він прикусив губу і відвернувся.
"Ну що ти йому будеш казати? – з тугою подумав Родон. – Що Ольвія виконала свій громадський обов'язок? Що вона допоможе нам налагодити стосунки із кочовиками? А це принесе мир і торгівлю, а отже, й добробут місту?.. Що скіфи прийняли її як свою повелительку, і вона тепер жона одного з наймогутніших вождів Скіфії?.. Що вона… вона втрачена для нас обох назавжди?.."