Всі семеро поклялися у вірності один одному, створили таємну спілку і почали радитись, як їм бути і з чого починати.
Дарій рішуче наполягав на негайних діях.
– Чим швидше ми почнемо, тим більшою буде надія на успіх. Зволікання – смерті подібно, – запевняв він товаришів по змові.
Отан тоді звернувся до нього шанобливо, але обережно. Дуже обережно. (О, він обережний, як лис, цей Отан, може, тому і живе так довго!)
– Сину Віштаспа! Отець твій доблесний муж. І ти не уступаєш йому доблестю. Але не квапся так безрозсудно з нашим небезпечним ділом. Треба ще залучити на свій бік побільше знатних мужів, та вже тоді гуртом і нападемо на мага.
Дарій ледве стримався.
– Якщо ми приймемо пораду Отана, – сказав він тихо, але твердо, – то нас усіх чекає жалюгідна загибель. Адже хто-небудь із нас не витримає і донесе магу, щоб одержати вигоду самому і врятувати свою голову. Із змовниками так часто й буває. Ні, відкладати задумане – це смерть. Давайте здійснимо нашу задумку сьогодні, бо якщо ми проґавимо сьогоднішній день, то завтра я сам піду до мага з доносом на вас, щоб ніхто інший не встиг мене випередити.
Це було сказано так щиро і переконливо водночас, що Отан ніби й погодився з думкою Дарія.
– Гаразд. Уявімо, що ми підемо сьогодні…
– Зараз! – жорстко вставив Дарій. – Негайно!
– Підемо зараз, – повторив Отан, – але як ми проникнемо в палац? Адже там стража.
Але в Дарія і на це була готова відповідь:
– Ніхто із стражів не стане затримувати таких знатних мужів, як ми. Або з поваги до нас, або зі страху перед нами. Коли ж вони зважаться… зроблять спробу не пустити в палац, то я скажу, що прибув щойно з Персії і хочу передати вісті од свого батька. Де лжа неминуча, – додав він, помовчавши, – там треба сміливо обманювати.
Отан все ще вагався, інші ж змовники позирали на нього вичікувально.
І тоді слова попрохав Гобрій.
– У Гатах Авести сказано: "Худоба потребує доброго хазяїна. Сам пророк молиться про вилучення від худоби поганого хазяїна". Так сказано в Яснах, у фаргарді 33. Там же далі сказано: "Душа худоби ремствує з приводу того, що в неї немає сильного захисника". – Він вмовк, обвів присутніх пильними очима, наче кожному з них намагався заглянути в душу, і закінчив так впевнено, ніби з ним уже всі погодилися: – Будемо виганяти від перської худоби поганого хазяїна, та й до того ж – самозванця. Я за те, щоб прийняти пораду Дарія, не розходитись, а прямо з нашої ради йти на мага. Так менше ризику, що провалимось, і більше надії на успіх.
– Що ж… – Отан ще мить повагався, зітхнув і закінчив: – Тоді – помолимось богам.
Після молитви змовники заховали під плащами кинджали і пішли до царського палацу. Йшли гордо, спокійно і впевнено, як і подобає таким знатним мужам. І стража їх мовчки пропустила. Ще б пак! Найзнатніші мужі Персії! Рівні самому цареві, хоч він і вважається богом. Щоправда, найзнатніших мужів у дворі перестріли євнухи і спробували було їх затримати, але змовники в один мент покололи магових прислужників кинджалами і ринулись в палац. Маг Гаумат і його спільник, теж маг, зачувши передсмертні крики євнухів, збагнули, що там коїться, і кинулись до зброї. Лжебардія встиг схопити лук, а його спільник – спис. Захищаючись, він штрикнув Ардуманіша в стегно, а Інтафрену виколов око. Але Гаумат не міг пустити в діло лук, бо Дарій і Гобрій підскочили до нього впритул і почали тиснути мага до стіни. (Дарій і досі бачить перед собою вирячені з жаху чорні очі мага і його скривлений рот із тремтячими губами.) Маг, мабуть, відчув свій кінець, бо щось белькотів нерозбірливе, і руки його дрижали, наче в лихоманці, наче на нього трясун насів. Дарій, зробивши випад, хотів було штрикнути кинджалом під ребро, але маг, підстрибнувши, на диво прудко кинувся тікати у внутрішні покої і навіть спробував було зачинити за собою двері. Дарій і Гобрій кинулись за ним, й обоє одночасно вдарилися у двері плечима. А були вони дужі і вдарилися з такого розгону (в Дарія потім довго нило забите плече), що двері розчахнулись навпіл, і вони ледве втримались на ногах, в'їхавши у залу, як по слизькому.
Першим із магом зчепився Гобрій. Він зробив випад, але маг встиг перехопити його руку вище ліктя і так стис її кістлявими пальцями, що Гобрій не міг її ані звільнити, ані нанести нею удар. А перехопити кинджал лівою рукою, як то треба було чинити в подібній ситуації, він з поквапу чи гарячковості не здогадався. Тож смикав свою руку з кинджалом і невідь-чому кричав: "Та пусти ж… пусти… вчепився, як пантера…" Маг же, затиснувши його руку, здавлював її ще міцніше, й обоє вони тупцялися посеред зали, і ні той, ні той не міг узяти верх. А навколо них крутився розгублений Дарій, робив змахи кинджалом, але маг вертівся так, що кожен раз під випад Дарія потрапляла спина Гобрія. І Дарій опускав руку. До всього ж у залі було темнувато, і Дарій боявся, щоб у тій хапатні та не прикінчити товариша.
Так довго тривати не могло. Першим отямився Гобрій і закричав:
– Та бий же, чому вагаєшся?!!
– Боюсь, щоб тебе не вцілити, – одказував Дарій.
А маг стискував руку Гобрія як залізом і вертівся так, щоб від другого нападника його весь час захищала спина Гобрія. Маг, певно, отямився від першого переляку і намагався виграти час, розраховуючи, що хтось із двірцевих слуг прибіжить йому на виручку… Це відчув і Гобрій, до того ж в палаці вже чулася тупотнява ніг – хтось комусь біг на поміч. І тоді Гобрій закричав до Дарія:
– Бий кого попало!!!
І Дарій, розмахнувшись, наніс удар. Кинджал його по саме руків'я увійшов у чийсь бік. Гобрій і маг на мить застигли.
Дарій висмикнув кинджал і теж застиг – в ту мить він був непевний і не міг ще збагнути, кого ж поцілив. Аж ось маг із шумом випустив повітря і як підрубаний впав на бік. До нього підскочив Гобрій і одним вправним ударом кинджала відсік Лжебардії голову. Бризнувши чимось чорним (у півтемряві палацу кров мага видалась чорною), голова покотилася по мозаїчній долівці. Гобрій біг за нею, раз по раз нахилявся, роблячи рухи, щоб наколоти її кінцем кинджала, але голова відкочувалась од нього, наче втікала.
– Та постривай же… постривай… – бурмотів Гобрій і таки ногою її зупинив, штрикнув у відрубану шию кинджалом і високо підняв голову мага.