Я засовався на своєму місці. Воґель провадив:
"1814 року Амос та кілька його гарвардських друзів об'єднали свої зусилля, щоб здійснити революцію у Фолл-Рівер, штат Массачусетс. Вони спорудили перші текстильні фабрики. І оточили своїх робітників "батьківським піклуванням". В інтересах моралі набраних із далеких місць поселяли до гуртожитків. Половину їхнього заробітку компанія утримувала за харчування та надання притулку. Молоденькі дівчатка працювали по вісімдесят годин тижнево. Певна річ, Баррети радили їм бути ощадливими: "Кладіть гроші до банку, дівчата". Здогадуєтеся, кому належали банки?"
Я волів перетворитися на комаху, аби чимшвидше відлетіти звідси геть.
Навіть щедрішим, ніж завжди, каскадом епітетів Воґель змальовував зростання Барретового підприємства. Він присвятив цьому більшу (і найприкрішу) частину своєї лекції.
"На початку дев'ятнадцятого сторіччя половина робітників у Фолл-Рівер — були діти. Декотрим заледве сповнилося п'ять років. Діти приносили додому до два долари на тиждень, жінки —— по три, чоловіки діставали королівську платню, по сім доларів з половиною.
Але, звичайно, не всі готівкою. Частину платні вони одержували купонами, чинними лише у Барретових крамницях".
Далі Воґель наводив приклади нелюдських умов праці:
"У ткацьких цехах, наприклад, волога поліпшує якість тканини. Тож власники нагнітали пару до фабричних приміщень. Навіть у розпалі літа вікна були зачинені, щоб основа і піткання були вологі. Любові до Баррета це в робітників не викликало".
"Розгляньмо й такий факт,—— вергав громи й блискавиці Дон Воґель. — Робітники ще якось терпіли злидні, розпусту і те, що жертвам нещасливих випадків не сплачували бодай найменшої компенсації. Прибутки зростали, а ті й далі урізували платню робітникам. Адже кожна нова хвиля емігрантів погоджувалася працювати ще й за меншу!"
***
У тому ж таки семестрі, тільки згодом, я почав учащати до бібліотеки Радкліффа. Там я познайомився з дівчиною, Дженні Кавіллері, випускницею 1964 року. її батько був кондитер у Кранстоні. її небіжчиця-мати, Тереза Кавіллері, була дочкою вихідців із Сицилії, які емігрували до ... Фолл-Рівер, штат Массачусетс.
***
—— Тепер вам зрозуміло, чому я ображений за свою родину? —— Завтра о п'ятій,— сказав лікар Лондон.
9
Я бігав.
Від лікаря я вийшов ще роздратованіший і збентеженіший, ніж раніше. Залишилася, здавалося, єдина терапія —— бігати в Центральному парку. Після нашої зустрічі з Сімпсоном я вмовив його бігати разом. Отже, коли він був вільний від роботи в лікарні, ми з ним зустрічалися й бігали навколо водоймища.
На щастя, він ніколи не запитував мене, чи зустрічаюся я з панною Джоанною Стайн. Може, вона йому сама щось казала? Чи не поставила й вона мені діагноз? У всякому разі, ця тема була цілковито виключена з наших діалогів. Щиро кажучи, гадаю, Стів був задоволений, що я знову почав спілкуватися з людьми. Я завжди був відвертий зі своїм другом і сказав йому, що почав відвідувати психіатра. Про подробиці він не розпитував, а я не розповідав.
Цього дня, після зустрічі з лікарем, я був дуже збуджений і, сам того не помітивши, побіг надто прудко для Стіва. Оббігши коло, він мусив зупинитися.
— Далі біжи сам,—— засапано гукнув він. — Я приєднаюся на третьому колі.
Я, теж уже стомившись, стишив біг, щоб вирівняти дихання. І все ж декого з тих, хто з'явився надвечір у різноколірних, різношерстих спортивних костюмах, я випереджав. Звісно, хлопці із нью-йоркського клубу проносилися мимо мене стрілою. Могли обігнати мене й старшокласники. Але, навіть підтюпцем, я залишив позаду вже немолодих бігунів-чоловіків, повних дам та більшість дітей віком до дванадцяти років. Біг я повільно, очі мені заливало потом, і я розрізняв лише сильветки, зріст та ще хіба колір одягу тих, кого обганяв. Тож я не міг напевно сказати, спортсмен біжить чи спортсменка. Поки не трапилось того, про що хочу тут розповісти.
Сильветку я помітив метрів на вісімдесят попереду. Костюм фірми "Адідас" (тобто дорогий), пристойна швидкість. Може, мені помалу наздогнати цю ... дівчину? Хоча, то міг бути й хлопець —— тендітний, патлатий білявець.
Не бувши певним, я побіг швидше і через двадцять секунд наблизився до власника голубого "адідаса". Ні, це таки дівчина. Чи, може, хлопець із дивацтвами... Мабуть, доведеться мені говорити з лікарем Лондоном і про цей випадок. Але ні, наблизившись ближче, я побачив струнку жінку з розпущеним білявим волоссям. Ну ж бо, Баррете, обійди красиво цього бігуна, немов ти сам Боб Хейз. Додавши газу, я перемкнув швидкість і елегантно здійснив свій задум. Тепер поперед мене біг огрядний оперний співак. Його я обганяв завжди. Містере Баритоне, ви —— чергова Оліверо-ва жертва.
Потім мене обігнав хтось у голубому. Мабуть, спринтер із Мілроуз-клубу. Але ні. То була та сама жінка в нейлоні, яка, як я гадав, мала відставати від мене метрів на двадцять. Але вона знову була попереду. Може, це якесь нове рідкісне явище, з яким мені слід ознайомитись. Я знову перемкнув швидкість. Мені було важко. Я вже змучився, а вона бігла досить легко. Нарешті я наздогнав її. Спереду вона була навіть краща, ніж іззаду.
— Послухай-но, ти з якогось спортивного клубу?
— Чому ти запитуєш? — поцікавилась вона, дихаючи досить рівно.
— Ти промчала повз мене, мов стріла... —— Ти біг не дуже швидко.
Це що, образа? Хто вона, в біса, така?
— Це що, слід сприймати як образу?
— Лише коли ти справді недолугий,—— відповіла вона.
Незважаючи на мою непохитну самовпевненість, моє самолюбство було вражене.
— А ти досить зухвала,— мовив я у відповідь.
— Це що, слід сприймати як образу? — запитала вона.
— Так,— на противагу їй відверто сказав я.
— Ти волів би бігати одинцем? — запитала вона.
— Волів би,— ствердно відповів я.
— Чудово,— сказала вона й, мабуть, аби мене подратувати, збільшила швидкість, але навіть коли б мене було проклято, я б не здався. Щоб бігти швидше, я мусив зібрати всі свої сили. І я знову її наздогнав.
— Моє шанування.
— Я думала, тобі забаглося побути самому,— сказала вона. Дихання було коротке, та все ж діалог тривав.
— Ти за яку команду бігаєш?