— Чи це ... впливає якось на темп роботи жінок?
— Пробачте?
— Я не помітив там кондиціонерів,— сказав я.
— Тут Азія, Олівере, а не Каліфорнія,— сказав він, глянувши на мене.
— У вашому помешканні є кондиціонер? — знову запитав я.
— Олівере,— сказав він спокійно,— тут, на Сході, робітники живуть іншими надіями.
— Справді?
— Так.
— Але, чи не думаєте ви, Джоне, що навіть тут, в Азії, надія пересічного робітника — могти по-людському попоїсти?
Він не відповів.
— Отже,— провадив я,— ви згодні, що одного долара вісімдесяти центів не досить, щоб на них прожити, га?
Я розумів його бажання давно застосувати до мене карате.
— Люди тут працюють набагато тяжче,— погодився він. — Наші жінки не читають часописів у салонах краси.
Я відчував, що Джон уявив, як моя мама байдикує, поки сушить волосся.
— До речі,— додав він згодом,— там працює вся сім'я тієї молодої дівчини, яку ви бачили. А її мати, крім того, дещо шиє для нас вечорами.
— У себе вдома?
— Так,— відповів Джон.
— Закон про працю називає це "домашня робота",— сказав я.
— Авжеж.
— Джонні, ви вчилися в університеті,— сказав я. — Ви повинні згадати, чому "домашня робота" є незаконною у Штатах.
— Ви не знаєте гонконгських законів,— усміхнувся він.
— Облиште, чортів лицемір!
Джон натис на гальма і зупинив машину.
— Я не зобов'язаний зносити образи,— сказав він.
— Маєте слушність,— погодився я і відчинив дверцята машини. Але, чорт бери, я мав примусити його дослухати мене.
— Домашня робота незаконна,— сказав я м'яко,— бо за неї платять нижче від рівня, затвердженого профспілкою. Найняті одержують стільки, скільки наймач звалить їм заплатити. А це, як правило, майже нуль.
— Промову закінчено, пане ліберале? — запитав Джон Гсіанґ, люто дивлячись на мене.
— Так.
— Тоді послухай, що я скажу, і надалі вивчай місцеве життя. Тут люди не вступають до профспілок, бо воліють ділити свою платню, бажають, щоб їхні діти працювали, бажають мати змогу щось приносити додому. Зрозуміло?
Я не відповів.
— І ще, до відома проклятого правника,— додав Джон на закінчення,— у гонконґській колонії немає закону про мінімальну заробітну платню. А тепер іди к бісу!
Він від'їхав, перш ніж я встиг відповісти, що там я вже був.
35
Є багато, і часто непростих, пояснень того, що і як ми робимо в нашому житті. Вважається, що дорослі живуть за логікою, прислухаючись до свого розуму,— спершу думають, а тоді діють.
Але в такому разі вони, мабуть, ніколи не чули того, що одного разу сказав мені лікар Лондон: "Фрейд, так, сам Фрейд, зазначав, що на незначні події ми, звісно, повинні реагувати згідно з тим, як ми їх розуміємо. Але, ухвалюючи справжні важливі для нас постанови, мусимо прислухатися до голосу нашої підсвідомості".
***
Марсі Біннендейл стояла на висоті тисяча вісімсот футів над рівнем Гон-конґської затоки. Наставали сутінки, й починали світитися вогні міста. Свіжий вітер бавився її волоссям, відкриваючи чоло, що завше мені подобалося.
— Вітання, друже,— мовила вона. — Поглянь на вогні. Звідси все добре видно.
Я не відповів.
— Хочеш, я покажу визначні місця?
— Досить того, що я бачив сьогодні по обіді. Із Джонні.
— О,— сказала вона.
Потім помалу до неї дійшло, що я не усміхнувся у відповідь на її вітання. А я дивився на неї і запитував себе, чи це справді та жінка, яку я сливе... кохав?
— Щось негаразд? — запитала вона.
— Все,— відповів я.
— Наприклад?
Я сказав це спокійно.
— У твоїх потогінних цехах гнуть горба маленькі діти.
— Усі так роблять,— повагавшись, відказала вона.
— Марсі, це не виправдання.
— Хто б казав,— спокійно відповіла Марсі. — Пан Баррет із родини, що забагатіла завдяки текстильній промисловості Массачусетса!
До цього я був готовий.
— Не в цьому суть.
— Дідько б його вхопив, там скористалися саме тим становищем, у якому нині перебуває текстильна промисловість тут.
— Сто років тому,— нагадав я,— і мене там не було, аби висловити своє невдоволення.
— Ти просто святий,— підкусила вона. — І хто ж тебе вповноважив на те, щоб змінити світ?
— Послухай, Марсі, я не можу нічого змінити, але певен, що миритися з цим не повинен.
— Олівере, цей вияв ліберального співчуття — лише зачіпка. Я дивився на неї і мовчав.
— Ти надумав покласти всьому край і шукаєш пристойного виправдання. Я не міг сказати, що воно таке вже й пристойне.
— Послухай-но,— провадила вона,— ти дуриш самого себе. — Навіть якби я все віддала на доброчинні цілі й подалася вчителювати в Аппалачські гори, ти б знайшов якусь іншу причину.
Я розмірковував. Напевно я знав лише те, що хотів би ушитися.
— Можливо,— погодився я.
— Чому ж не сказати, що я тобі просто не подобаюся?
Холодний тон Марсі злагіднів. Вона не була ні засмучена, ані сердита, але й цілком спокійна не була.
— Ні, Марсі, ти мені подобаєшся. Просто я не можу з тобою жити.
— Олівере,— спокійно заговорила вона,— ти не можеш жити ні з ким. Ти досі ніяк не забудеш Дженні, а тому не бажаєш нових взаємин.
Я не міг нічого відповісти. Вона справді завдавала мені жалю, викликаючи спомини про Дженні.
— Послухай-но, я тебе знаю,— знову заговорила вона. — Вся твоя "глибока заклопотаність проблемами справедливості" — лише фасад. Це просто соціально можливе виправдання потреби зберігати жалобу.
— Марсі.
— Я слухаю.
— Ти холодна бездушна відьма,— я повернувся і пішов геть.
— Зажди, Олівере. Зупинившись, я озирнувся. Вона стояла і тихо плакала.
— Олівере... Ти мені потрібен. Я не відповів.
— Гадаю, я тобі теж потрібна.
Якусь часину я не знав, що робити. Я дивився на неї і розумів, якою безнадійно одинокою вона себе відчуває.
Але в цьому й була вся проблема. Я теж відчував себе одиноким. Я знову повернувся і неоглядки рушив Оустін-роуд. Настала ніч. І я хотів би потонути в темряві.
36
— Що візьме доктор?
— Мабуть, лимонної меренги.
Доктор медицини Джоанна Стайн нахилилася над яткою і поклала шматок пирога на свою тарілку. Це та ще два листки селери будуть її обідом. Щойно вона хвалилася, що дотримується дієти.
— Дивна дієта,— зауважив я.
— Інакше не можу,— сказала вона. — Я ласунка, а селера — щоб заспокоїти сумління.
Це було через два тижні після мого повернення. Перші кілька днів я почувався страшенно втомленим, кілька наступних — був дуже сердитий, відтак, немов повертаючись до початку, знову почувся дуже самітним.