— О котрій годині?
— Назви час, прямо зранку.
— О пів на дев'яту.
Я помовчав. Гай-гай, шкільна рада була не першою справою, яку я планував на ранок.
— Ні. У мене зустріч із... керівництвом. Краще зустріньмося о десятій.
— Гаразд.
— А ще краще — о десятій тридцять, Баре.
— Гаразд.
Уже в дверях я почув, як він промимрив: "Я й справді багато чого перевірив..."
***
До лікаря мені було ще рано, але я був радий ушитися з контори. Лондон не був наладнаний на мою хвилю, і, крім того, мені треба було зробити такі важливі справи, як підстригтися й перевдягтися. Чи варто одягати краватку? Чи прихопити з собою зубну щітку?
Кат його мамі, ще кілька годин чекати. І тоді я пішов до Центрального парку, щоб там перебути час.
І щоб дорогою пройти попри її будинок.
21
Принцесину фортецю охороняє полк. Спершу вас зустрічає охоронець біля брами, який енергійно з'ясовує законність вашої з'яви на терені королівства. Далі він, якщо буде задоволений, скерує вас до приймальні, де ліврейний лакей через комутатор перевірить, чи на вас, просту людину, справді чекає монарх.
— Будь ласка, містере Баррете,— сказав "цербер" в еполетах,— ви можете пройти.
У підтексті відчувалося, що він вважає це не зовсім доцільним.
— Чудово,— ґречно відповів я. — Чи можете ви сказати, як пройти до Біннендейлових апартаментів?
— Пройдете двором праворуч до останнього парадного входу й підніметеся на останній поверх.
— Який номер? — запитав я.
— Там лише одні апартаменти, містере Баррете.
— Дякую. Дуже вам вдячний (пихатий віслюк).
На єдиних дверях останнього поверху не було ані номера, ані взагалі чогось такого, що свідчило б, хто тут мешкає. Тримаючи в руці букетик квітів, куплений на розі, я коротко подзвонив.
Марсі відчинила двері за секунду. На ній був шовковий одяг, який жінки носять удома... якщо вони королеви Шеби. У всякому разі, мені подобалися ті місця, що не були прикриті одягом.
— Гей, ти зовсім нецеремонний,— сказала Марсі.
— Я маю намір бути ним ще більше, коли попаду всередину,— заявив я.
— Чого ж гаятися?
Я не гаявся. І пробіг своїми руками по прикритому шовком тілу Марсі. А тоді запропонував їй квіти.
— Це все, що я міг дістати,— зауважив я. — Решту, в усьому місті, скупив якийсь псих.
Марсі взяла мене за руку й повела всередину. Далі й далі.
Було так багато простору, аж дух займало. Хоча меблі й свідчили про чудовий смак і було їх достобіса, переважав усе-таки простір.
На стінах висіло багато творів мистецтва, репродукції яких прикрашали стіни моєї кімнати в гуртожитку Гарварду. Тут, звичайно, були не репродукції.
— Мені до вподоби твій цікавий музей,— зауважив я.
— А мені до вподоби твій чарівний телефонний дзвінок,— відказала вона, вправно уникаючи хвастощів.
Нараз ми опинилися в колізеї.
Гадаю, вважалося, що це житлова кімната, але була вона справді велетенська. Висота до стелі не менш як двадцять футів. Великі вікна виходили на Центральний парк. Краєвид із вікон відвернув мене від оцінювання картин. Хоча я помітив, що деякі з них були сюрреалістичні, як і їхній вплив на мене.
Марсі розважало те, що я був уражений.
— Тісно, зате вдома,— сказала вона глузливо.
— Господи, Марсі, ти можеш розмістити тут тенісний корт.
— Я це зробила б,— відказала вона,— якби ти зі мною грав.
Ми йшли вже довгенько. Наші кроки стереоскопічно цокали по паркетній підлозі.
— Куди ми йдемо? — запитав я. — До Пенсільванії?
— Туди, де затишніше,— відповіла вона й стиснула мою руку.
За хвилину ми були в бібліотеці. Палав коминок. На нас чекали трунки.
— Тост? — попросила вона мене.
— За сідниці Марсі,— сказав я, підносячи склянку.
— Ні,— не схвалила Марсі.
— За перса Марсі,— запропонував я інший.
— Ні,— заперечила Марсі.
— Гаразд, за кебету Марсі...
— Це краще.
— ... таку саму чарівну, як її груди й сідниці.
— Тй грубіян.
— Мені дуже прикро,— проникливо вибачився я. — Більше не буду.
— Будь ласка, Олівере,— мовила вона,— не зважай. Мені це подобається. І ми за це випили.
Випивши кілька склянок, я відчув себе досить вільно, щоб коментувати її помешкання.
— Послухай-но, Марсі, як ти можеш витримати життя у мавзолеї? Я хочу сказати, що будинок моєї сім'ї теж величенький, але я мав лучку, щоб там бавитися. У тебе ж лише античні покої.
Вона стенула плечима.
— А де жили ви з Майклом? — запитав я.
— У двоквартирному будинку на Парк-авеню.
— Який зараз належить йому?
Вона ствердно кивнула головою, потім додала:
— Я забрала лише своє спортивне взуття.
— Дуже благородно,— сказав я. — А потім переїхала до батька?
— Пробачте, лікарю, але я не настільки схиблена. Після розлучення батько мудро спровадив мене в ділову поїздку до відлеглих філій. І я працювала, мов диявол. Це було щось на зразок науки-терапії. Батько помер раптово. Я повернулася на похорон і залишилася тут. Гадала, тимчасово. Я знала, що мені слід зачинити будинок. Але щоранку, коли я сідала до столу, за яким колись працював батько, якийсь атавістичний рефлекс примушував мене думати, що я мушу повернутися ... додому.
— І хай завжди все буде гаразд,— додав я. Потім, підвівшись, підійшов до неї і поклав руку на чудову частину її анатомії.
Ледве я доторкнувся до неї, як з'явилася примара — стара карга, зодягнена у все чорне, за винятком білого мереживного коміра й фартуха.
— Я стукала,— сказала вона.
— Що там, Мілдред? — недбало запитала Марсі, поки я намагався сховати пальці в рукав.
— Вечеря готова,— оголосила відьма і здиміла. Марсі всміхнулася до мене.
Я всміхнувся на відповідь.
Адже, незважаючи на античне оточення, я був на диво щасливий. І навряд, щоб з якихось інших причин, аніж та, що поруч була... інша особа. Просто я забув, що звичайна близькість до когось може викликати хвилювання.
— Ти голодний, Олівере?
— Я певен, що, поки ми дійдемо до їдальні, зголоднію.
І ми пішли. Пройшовши іншою галереєю, через майже готовий тенісний корт, ми потрапили до оздобленої червоним деревом та кришталем їдальні.
— Щоб ти не був уведений в оману,— сказала Марсі, коли ми сіли за величезний стіл,— вечеря була запроектована мною, але готувала не я.
— Ти хочеш сказати, кухарем?
— Так. Я не домашня, Олівере.