("Філе, я не хочу, щоб Олівер бачив мене у шлейках!" "Але ж, Дженні, ти була такою чарівною".
"Тепер я ще чарівніша,— відказала тоді Дженні, як це вона вміла, й додала: — І ніяких дитячих світлин, Філе". "Але чому?"
"Не хочу, щоб Олівер бачив мене товстою".)
Я з цікавістю слухав щасливих батька й дочку. На той час ми з Дженні вже побралися, і її бознаколишні шлейки, певно, не спричинили б нашого розлучення.
"Гей, хто тут господар?" — жартівливо запитав я Філіпа, щоб підтримати добрий настрій.
"Угадай",— усміхнувся він і поклав альбом на місце, так його й не розгорнувши.
***
Тепер ми його розгорнули. Світлин було багато. На найдавніших привертала до себе увагу Тереза, Філіпова дружина.
— Вона нагадує Дженні.
— Вона була вродлива,— зітхнув Філіп.
Десь після дитячих знімків товстої Дженні, але ще до Дженні у шлейках, Терези на світлинах більше не було.
— Мені не треба було пускати її за кермо вночі,— сказав Філ, ніби аварія, під час якої вона загинула, сталася два дні тому.
— Як ти витримав? Як ти зміг таке пережити? — егоїстично запитував я, аби почути, які він запропонує ліки.
— Хто каже, що я легко пережив? Але я принаймні мав маленьку дочку...
— За яку треба було дбати...
— ... яка дбала за мене,— не дав він мені доказати.
І я почув оповідь про життя Дженіфер. Про те, скільки вона зробила, аби допомогти йому вгамувати свій біль. Він мусив погодитись на те, щоб вона готувала їжу. Ще й від того більше, мусив їсти те, що вона готувала за рецептами з часописів, придбаних у крамницях самообслуговування, використовуючи четверту частину зазначених там продуктів. Дженні наполягала, щоб він, як і раніше, щосереди проводив вечір із приятелями за грою в кеглі. Вона намагалася робити все, що могла, аби йому було добре.
— Того-то, Філе, ти більше й не одружувався?
— Що?
— Через Дженні?
— Бог свідок, ні. Дженні раз у раз нагадувала мені, щоб я одружився, навіть підшукувала мені пару.
— Справді?
— Справді,— кивнув він головою. — Вона намагалася познайомити мене з усіма самітними американками італійського походження, які тільки проживали на терені від Кранстона до Потакета.
— І всі були негарні?
— Чому ж, були й гарні,— почув я відповідь, що мене здивувала. — Панна Рінальді, наприклад, учителька англійської мови з тієї школи, де вчилася Дженні...
— І що ж?
— Дуже симпатична. Ми якийсь час зустрічалися. Нині вона заміжня жінка. Мати трьох дітей.
— Ти, гадаю, не був готовий до одруження, Філе. Він глянув на мене й похитав головою.
— Подумай, Олівере, хто я, в біса, такий, аби надіятися, що Господь дасть мені вдруге те, що я вже мав і чого більшість узагалі ніколи не має. — Він відвів погляд, шкодуючи, що несамохіть сказав мені правду.
***
Першого дня Нового року Філіп буквально присилував мене сісти в потяг і відбути додому.
— Пам'ятай, ти обіцяв знову взятися до праці,— сказав він.
— Ти теж,— відказав я.
— Праця допомагає. Повір мені, Олівере, справді допомагає. Потяг почав набирати швидкість.
***
Філіп мав рацію. Поринувши з головою в чужі юридичні клопоти, я знайшов вихід досаді, яку почав відчувати. Мені здавалося, ніби хтось на мене якось тисне. Здавалося, ніби щось там негаразд у керівництві світом, у небесній канцелярії, і я відчував, що маю щось робити, аби довести все до ладу. Мені дедалі частіше доводилося мати справу з "судовими помилками". Далебі, на цьому полі під той час огидних бур'янів росло без ліку.
Завдяки процесові "Міранда проти Арізони"1 мені ніколи було вгору глянути. Найвищий суд щойно підтвердив, що підозрюваному мають повідомити про його право не відповідати на запитання, коли він не найме адвоката. Не знаю, скільком склали вироки, але всі вони раптом викликали в мене досаду. Лі Рой Сігер, скажімо, вже сидів у в'язниці в Аттіці, коли мені через організацію "Громадські свободи" передали його справу.
Його звинуватили на підставі власноручно підписаного ним зізнання, одержаного (але чи законно?) після тривалого допиту. Ставлячи свій підпис, Лі вже не тямив, що робить, і думав лише про те, що, можливо, тепер дадуть виспатися. Повторний розгляд його справи в суді був одним з найголосніших нью-йоркських судочинств після процесу "Міранда...", і ми витягли Лі з в'язниці. Таке собі маленьке демонстрування зворотної дії закону.
— Дякую,— сказав він мені й, повернувшись до заплаканої дружини, поцілував її.
— Живіть спокійно,— відказав я і попрощався.
Або взяти справу Сенді Веббера, який провадив боротьбу з призовною комісією за право бути звільненим від військової служби з огляду на свої релігійні переконання. Були вони вельми сумнівні. Сенді не був квакер, тож не було й певності, що це "істинно глибока віра", а не просто страх перед
1 Внаслідок цього процесу суд скасував звинувачення складського робітника Ернесто А. Міранди у викраденні людей і ґвалтуванні.
участю в бойових діях. Він хотів довести, що може діяти у згоді зі своїм сумлінням. Сенді мав м'яку вдачу, і його дівчина страх як за нього потерпала. Один з його друзів відбував службу в Льюїсбурзі й не був від неї у великому захваті. На пропозицію своєї дівчини поїхати до Монреаля, Сенді відповів, що воліє залишитися вдома й боротися.
Ми боролися і зазнали поразки. Потім подали касаційну скаргу і здобули перемогу. Він був задоволений, що три роки муситиме мити посуд у шпиталі.
— Ви просто чудо,— обіймаючи мене, проспівали Сенді та його дівчина.
— Вірний своїм переконанням,— відказав я, силкуючись видаватися веселим, відтак, уже відходячи, озирнувся і побачив, що вони танцюють на хіднику. Чого б я не віддав, щоб мені й справді було весело.
Так, досада заполонила мене не на жарт. На роботі я затримувався допізна. Йти додому не мав жодної охоти. Удома все нагадувало Дженні: піаніно, її книги, меблі, що ми з нею придбали... Правда, іноді мені спадало на думку змінити помешкання, але я приходив додому так пізно, що питання про те, де мені жити, здавалося, вже не мало значення. Помалу я звик їсти на самоті в нашій маленькій кухні, слухати на самоті вечорами магнітофонні записи, але ніколи не сідав у фотель, де з книжкою в руках полюбляла сидіти Дженні. Зрештою я навіть майже звик засинати в нашому, тепер такому порожньому, ліжку. Отже думки, що конче треба переселитися звідси, в мене не було... Поки я не відчинив дверцят шафи.