— Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, — озвалося кілька грубих голосів. — Несе він нам щось потішного; для него нема ні воріт, ні залізних дверей!..
І доскочили в сторону, відкіль голос йшов. Привели обох, згорнулися к Данилкові всі, питаючи, яким світом довершити їм гадку; бо Данилко ніколи надармо не трудився, а радуючимся тамтим, около Данилка, і попиваючим могорич — на будучу добру справу. Семенко сумував, присмотруваючись тотим дивоглядам зукоса: то рушницям, то ясним топірцям, стримлячим довкола курища, то барильці з горівкою. Однако ж частіше поглядав в чорний ліс, чи не явиться яка стара стежка втечи і спастися. Але наганув си его побратим Данилко свого товариша, приступив д' нему з кухлем:
— Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй — зрадуєшся нині, а з тобою много твоїх сусід. Пий на погибель врагам — так чинимо всі, так чинить і наш ватажко. От бач, і він іде! Пий — а втішиться тобою.
Але Семенові не до солі було, взрівши его, — і мало що кухля не впустив, бо такого ні видав, ні слихав, ні видумати міг. Станув Медведюк піднебесною Чорногорою, барки его — у Бескидах камінь; дуб — его правиця; брови его — як дві чорні хмари; а очі его — з-під тих хмар дві мовні; а борода его — ніч темна, осіння; а голос его — грім серед літа; а ступив ногою — земля стогнала; вергся на врага — буй-туром валив.
— Мов, як-єсь ся справив?
— Відомо, думка українська і стіну переб'є, — озвався Данилко. — Бандуристою війшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я впустив, заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв та заспівав. Заспівав-єм ему відому пісоньку о татарах, кінчивши святим Николаем; а заспівав-єм ему до серця, — і полюбив м'я вельми. Побратали-смо ся, і завів м'я [до] світлиці замковой, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад тому був. Доспівуючи пісню, взрів-єм входячих того тут молодця з другим — і просили пана на весіля; обіцявся, лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в своїй голові. "Не вдась, вражий сину!" — думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв таляра та й пішов, і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми. Проходжали-смо ся по обійстю замковім — старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тим часом придивляв-єм ся: від горбка стіна найнижча.
— Там-туда, — казав старий, — наш Степанко не раз бігав на вечерниці, а вертав, як кури другим опадом запіли.
— Ваш пан, — мовлю до него, — вибираєся на весілє?
— Правда, до Семена. Казав коні сідлати і щонай-жвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має... він часами дуріє. А може... може лише погуляти... Не жаль-бо то і погуляти на такім весілечку: дівчат — як звізд на небі, а всі красні. А найкраща Олена — сама молода, — як сам мовляв: лице в неї — як соненько ранком, а очі — як зірнички перед досвітом, голосочок — як дзвіночок, а ноги — вітрець легонький, а руки — сніжок біленький, а сама — як... як гарная ланя... — Ту старому язик по кутках бігав; закукурічився і здавався молодніти...
— Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати, — озвався сильний ватажко. — На коні!.. Ванько, з шестома — у замок! Забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весіля — потанцюєм з грабителями, вражими синами!
Розбіглися вітром по байраках за кіньми. Огонь погас, грань меркотіла — курище ся лишило. Втихомирилося.
* * *
Через і уст; враз дубину
Соколами — молодці.
Ой заплачеш, вражий сину,
Як взриш ясні топірці! —
загриміло в далечині. А голос дубровами високими розлягався верхами та й заблудив гомоном в чорних без-вістях; лише ще дудонь тряс землею та й знеміг. І знов тихо, і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть, радуючися на будучий жир. Мрачно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за вовчими очами — допали лазу край чорного ліса.
— Гей, мабуть, зоріє! — озвався новобранець. — Гляньте!..
— Не глупе! — загримів велет ватажко. — Ванько зажег си скіпку!
— Аби видко було з погребів старі виточати меди, — озвався старий бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.
— Та й наші, бодай здорові, червінцями ся підкидають, — мовив третій.
А ватажко:
— Цитьте! Дудонь.. Коні — в байраки, хлопці — за дуби!.. Федь — на чати! Як взриш — закрячеш. Потягніть мусатами топірці! Потом тихо, щоб вас і муха не чула, бо... Не тра вам казати.
Напретив та й ступив у чагар.
Недовго ждали; тупот ся змагав, дерли коні, аж земля стогнала.
— Кра-кра-кра!!!
— Хлопці, в лад! — загомотів верховодник.
Задзвонили топірці та мечі, іскри ся посипали, мов з димні; стерлися дві хмарі, б'ючи мовнями по чорних воздухах. А Медведюк буй-туром вергся на супротивника, вибив меч зо жмені, завинув ясним топірцем та й вигнав вражу душу лукаву, негідника, щелиною в голові. Приймив з опалих поганих рук зорю на розсвіті — Оленочку гарную. Челядь граблива поборена: одна порубана, друга пов'язана.
— Семенку! Прийми твою відданицю.
Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за коліна; хотів промовити, подякувати, лиш не вдав запро8 радість. Приспів і дружба з молодими легінями свойого села, гонячи возьмителя, але діло вже довершеноє зустріли. Уже Медведюк, хотя й непрошений дружба, скупив княгиню мечем. А они ся вельми жалькували, що не лишено було їм нагріти грабителеві чуприни: стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.
— Вже ми ему карку нагнули, аж на землю поклоном упав і, відав, не зведеся, аж, мабуть, на Осафатовій долині. Бач, окаянник, з весіля голоден вертає та сиру землю їсть! — озвався верховодник сильний і потрутив го ногою.
А Семенко ся не тямив з радості. Пригортав свою надію к собі, а она его білими обнімала руками та рум'яноє цілувала личко, аж ся ватажко мимохітне засміяв наголос. Обоє приступили к ньому і просили го:
— Хотяй на годинку — на крупничок та на солодкий медок, та, може, де роздобудем якого талярця...
— А музика! Там-то музика! — перебив дружба. — Добре тот казав, що му лихо в пальцях сидить — так дрібненько тне козачка.