Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця

Сторінка 6 з 7

Нестайко Всеволод

На вершині горіха сиділа велика яскрава пташка, схожа чимось на циркового артиста-клоуна. Один бік у неї був жовтий у зелені горошини, другий червоний у сині горошини. На голові рудий чуб, схожий на клоунський ковпак. А дзьоб широкий, як у папуги, і весело усміхався.

Ну, звичайно, це була чарівна Жарт-Птиця.

Лесика охопила така радість, що він засміявся.

Нарешті!

Жарт-Птиця сиділа нерухомо, з заплющеними очима, — мабуть, спала.

Коли Лесик підійшов, вона розплющила одне око, схилила набік голову, глянула на нього цим оком, підморгнула і сказала:

— Здоров, козаче!

Зовсім як чарівник-жартівник Нежурись.

Потім те око заплющила, а розплющила друге, схилила голову на другий бік і спитала:

— А хто такий ти і чого

Прийшов до дерева мого?

Лесик чогось знітився і, затинаючись, відповів:

— А… а я Олексій… Лесик я…

Дзьоб Жарт-Птиці кумедно розкрився від здивування:

Овва! Овва!

Які дива!

А чи не той ти Олексій,

Якого кличуть ще Плаксій?

Що вередує день при дні,

Що капризує день при дні,

Чи той ти хлопчик, а чи ні?

Лесик опустив очі і став носаком свого сандалика колупати землю.

— Так я ж не винен. Це ж Вередазмія-Капризазмія! 1 я ж оце прийшов, щоб…

Жарт-Птиця не дала йому доказати, раптом змахнула крилами і закричала:

— Нічого на когось звалювати! Не хочу! Не буду! Не полечу!

— Як?! — спантеличено закліпав очима Лесик.

— А отак! — перекривила його Жарт-Птиця. — А отак! Не хочу — і все!

Вереду і Плаксія

Рятувать не буду я!

Хай куса лиха змія

Вереду і Плаксія!

От!

Лесик зовсім розгубився. Але раптом подумав про ляльку Гальку і сказав з докором:

— І вам не соромно! А ще чарівна Жарт-Птиця називається! Там хороша лялька Галька мучиться, а ви… Я про себе вже й не кажу! Мене можете не рятувати! А ляльку Гальку мусите! І все!

— От! Так би й зразу! — весело сказала Жарт-Птиця. — Тепер я бачу, що ти гарний хлопчик і що в усьому винна таки Вередазмія-Капризазмія. Не сердься! То я пожартувала. Я ж усе— таки Жарт-Птиця.

Вона спурхнула з дерева на землю і сказала:

— Сідай мені на крила. Полетимо.

— Ага! А Залізний Роб, а Вовчик-братик, а Лисичка-сеетричка, а заєць Сергій, а качечка Крячечка, а слон Филимон, а ведмежа Гришка? Треба їх забрати.

— Ого, скільки! А де ж вони?

— Я покажу.

— Давай.

Сів Лесик на крила Жарт-Птиці, і полетіли вони через Квітучу Долину, через Болото-Болотище. Зустріли Залізного Роба. Разом з ним дісталися до Яру-Крутояру. Там Вовчик— братик уже витяг Лисичку-сестричку. Взяв він її собі на спину, і всі пішли до Лісу-Лісища.

Там їх чекали заєць Сергій і качечка Крячечка (яку Сергій, звичайно, знайшов). Усі гуртом пройшли вони через ліс.

На узліссі побачили слона Филимона. І знову слон Филимон повіз їх через Велику Жовту Пустелю. А на березі Моря Сліз зустріли Гришку. Сіли на корабель і попливли шукати Вередазмію-Капризазмію.

Вередазмія-Капризазмія ховалася у своєму палаці на Острові Ридань.

— Вона не повинна мене бачити, — сказала Жарт-Птиця. — Бо тоді вона ніколи з свого палацу не виповзе. А проникнути в її палац неможливо. Зробимо так. Я сховаюсь на кораблі. А хтось із вас вийде на берег. Хто не боїться?

Всі як один підняли вгору лапи і сказали:

— Я піду!

Але тут підвівся Лесик і сказав:

— Ні, друзі! Дозвольте першому вийти мені. Я дуже вас прошу!

— Ну, якщо він так просить, — сказав слон Филимон, — думаю, треба йому дозволити.

— Правильно, — погодилися всі.

Біля Острова Ридань Море Сліз завжди було неспокійне, бурхливе.

Хвилі билися об скелі і гірко схлипували.

Корабель ледве пристав.

І одразу Лесик скочив на берег.

І хоч од страху в Лесика цокотіли зуби, він щосили загукав:

— Гей, Вередазмія! Гей, Капризазмія! Оддай ляльку Гальку зараз же! Бо буде тобі погано!

Із скреготом прочинилися важезні двері похмурого палацу і визирнула спершу одна, потім друга, потім третя голова.

— А хто тут кричить-верещить, спати-дрімати мені заважає?! Що за сміливець?! А-а-а… Так це ж мій Олексій-Плаксій дорогий! Дуж-же приємно! Я ж за тобою так скучила!.. Просто замучилась з тою впертою лялькою Галькою, яка ніяк не хоче ставати злючкою-капризючкою… Ану! — і Вередазмія-Капризазмія вискочила з палацу і кинулась на Лесика.

Але тут з корабля злетіла і кинулась їй навперейми Жарт— Птиця.

— Ой-йой! Ай-яй-яй! Що таке? Бре-ке-ке! — від несподіванки заверещала Вередазмія-Капризазмія.

А Жарт-Птиця дзьобала її дзьобом по всіх трьох головах і приказувала:

Ах ти, злюка!.. Ах ти, злюка!..

Ах ти, капосна зміюка!..

Ти не смій дітей лякати

І ночами їх кусати!

Геть негайно звідси! Ну!

Бо іще раз дзьобону!

Вередазмія-Капризазмія, звиваючись, крутилася на землі і тільки скрикувала:

Ай-ай-ай!

Не чіпай!

Уй-уй-уй!

Не жартуй!

Нарешті гірко заплакала і закричала:

— Ой, не буду я більше нікого лякати!

Ой, я буду тікати, тікати, тікати!..

І як кинулася тікати — тільки хвіст замелькав.

— Ура-а-а! — закричали всі радісно.

І Лесик з усіма:

— Уррра-ааа!..

Аж очі заплющив…

— Лесику! Синку! Що таке? Чого це ти "ура" кричиш?

Глип-глип — а над ним мама схилилась, усміхається.

У вікно сонечко світить.

Ранок.

Підхопився Лесик:

— Мамо! Так Жарт-Птиця ж Вередазмію-Капризазмію прогнала! Назавжди!

Мама анітрішечки не здивувалася, не спитала, що то таке за Вередазмія-Капризазмія, що то таке за Жарт-Птиця, а тільки зраділа:

— Нарешті! Так це ж дуже добре! Це ж прекрасно!

— Ходімо швидше в дитсадок! — скочив Лесик з ліжка. — Я ж мушу все розказати дітям.

І Лесик почав швидко-швидко одягатися.

Під час сніданку він без жодних розмов, на радість мамі, з’їв усе, що вона йому дала, навіть манну кашу.

У дитсадок вони майже бігли.

До того ж не мама Лесика, а Лесик маму весь час тягнув за руку.

І як тільки зібралися всі діти, Лесик попросив Світлану Іванівну, щоб вона дозволила йому розказати дітям казку.

Світлана Іванівна, звичайно, дозволила. І Лесик розказав їм усе, що ви тільки-но прочитали.

Діти уважно слухали, а потім дружно плескали у долоні, бо їм дуже сподобалося, що Вередазмія-Капризазмія в кінці розплакалася і втекла.

— Так їй і треба! — сказала Оксанка.

А Юрасик підніс угору руку і спитав.

— А це ти сам придумав?

Лесик знизав плечима і сказав:

— Нічого я не придумав. Все так і було.