Тим часом Чорнота розмовляв з Тимошем, що тепер, як батька не було, показався сміливішим.
Я радію, Тимоше, що ти однодумець зі мною. Твоїй молодій козацькій душі навіть не подобає інакшим бути та й інакше думати. В тобі повинен горіти живий вогонь, коли він у старших зачинає пригасати. Дай, Боже, щоб пригасав поволі, коли має пригасати, а не відразу. Коли б ти вже тепер був такий здержливий, як твій батько, то, постарівшись, ти став би непотрібною колодою. Тепер твій батько здержливий, а я палкий, ми один одного доповнюємо, і тому я люблю твого тата, добре нам разом діло робити...
А ти, Хлопче, чого тут? — каже Хмельницький.— Та біжи розбуди Степана, хай коні сідлає. Ще подивлюсь, що з Олексієм робиться.
— Полежить і видужає,— говорила Горпина.
— Пильнуй його, няню, як свого рідного... І прощавай та молись за нас.
Ще було темно, як Хмельницький з сином посідали на коні і виїхали за ворота, а Чорнота з Степаном пішли пішки до Серпанки, де їх ждали коні. Поїхали всі четверо із Чигирина у далекий світ...
Ill
ОНАЦЬКИЙ ТУМАНУ ПУСКАЄ...
Цілий тиждень потім Онацький носив щоднини Хмельницькому харчі в тих самих глечиках, які опісля виносив порожні з камери. Брав з собою одного гайдука, котрого лишав при дверях, "для безпеки свойого життя". І кожного разу лаяв Хмельницького та глумився з нього... Інколи чули гайдуки й бачили, як Хмельницький сидів на ослінчику звернений до стіни і захриплим голосом відгризався, в свою чергу лаяв та проклинав панів, заприсягав їм помсту. Доставалось і Чаплінському, котрому погрожував, що коли його піймає, то з живого шкуру зніме та соломою випхає. Інколи бряжчали кайдани, а кожного разу Онацький виходив з камери дуже сердитий. До гайдуків він говорив:
— Чого пан підстароста з цим вовкулакою так довго возиться? Коли б мені можна, я зробив би з ним кінець зараз. Годі нам тут у тих смородах гнити, пильнуючи харциза, що нема вільної хвилини.
На другий день Онацький не ходив до льоху.
— Хай добре зголодніє, то й язик його присмириться... Голодом диких звірів уговкується.
Наступного дня на очах усіх всипав до страви цілу жменю солі.
— Буде пан Хмельницький води просити, а я не дам... Але в'язень страву з'їв, бо глечики виніс Онацький
порожні, але води не просив. Стражники не могли з дива вийти. Це справді такий характерник, якому або ангел, або чорт воду носить. Але панів іі Чаплінського не перестав лаяти, та так страшно, що не можна було слухати. Про це пішла вістка по місту, стали кружляти різні легенди. Довідався про це й Чаплінський і прикликав до себе Онацького.
— Що робить в'язень?
— Дужий, мов тур, а лається погано, що аж лячно слухати... Ей, ваша милість, коли б так з ним покінчити, бо вже видержати не можна.
— Покінчив би я, та пан староста не дає собі говорити.
Може би, ваша милість, прийшов коли на нього подивитись...
Подивитись? — Чаплінському пішов мороз поза спину.— Я радий, що його не бачу...
Близько приступати небезпечно, але так на довготу ланцюга, то можна...
— А той ланцюг довгий?
— На цілу камеру, трохи не до порога. Хотів я взяти коротший, та цей, що є, прикований раз на все до стіни, і я не можу іншого давати. Хто це робив, знав, що робить.
— Ну побачимо!..
Тепер стала Чаплінського мучити кортячка. Хоч він почував страх перед Хмельницьким, але ненавидів його в душі і хотілось би поглумитись над немічним ворогом.
На другий день зайшов на вартівню.
— Хочу бачити в'язня, веди мене до нього. Онацький взяв ключі, взяв ще двох сторожних з собою
і пішли до льоху. Як увійшли на довгий північний коридор, як Чаплінського овіяло підземельним повітрям, то почув такий жах, що, коли б не сором перед гайдуками, був би завернувся певно. Онацький відчинив двері і пішов досередини.
— Прошу, пане старосто,— сказав голосно.
Але Чаплінський так налякався того голосу, що його пройняло дрижаками і боявся переступити порога камери. При тьмавім світлі свічки бачив, як Хмельницький сидів в ланцюгах, звернений до стіни лицем...
Ануте, хаме,— кричав дрижачим голосом Онацький,— повернись та подивись, які гості до тебе прийшли...
Знаю,— промовив глухий хрипливий голос,— то той розбійник Чаплінський прийшов глумитись наді мною...
Повернись та звітайся,— кричав Онацький і став куклу штовхать попід ребра.
Забряжчали ланцюги, та кукла не оберталась, і почувся ще страшніший голос:
— Чорт його матері! Хай лиш зблизиться до мене, а я йому отцим ланцюгом голову розторощу.
Чаплінський скипів, але поступився до сіней.
— Приношу поздоровлення від моєї жінки...
Йди до чорта, собачий сину, вона така сама шельма, як і ти. Я з вас обох прикажу колись, як звідсіля видобудусь, міхом шкуру стягти.
Поки ти це зробиш,— сміявся Чаплінський,— то тебе чорт злизне, і не вийдеш звідсіля живий...
Вийду, шкуру зніму, а потім на кіл посадити прикажу... Прокляття на твою голову. І ти, і твій староста мені десь...
Голос був такий страшний і ланцюг так страшно забряжчав, що Чаплінський не видержав і крикнув до Онацького:
— Ходи! — а сам поспішав щомога.
Онацький замкнув двері і поспішав за Чаплінським, що дрижав, мов у лихорадці, і дзвонив зубами.
— От ваша милість бачив, яка моя служба...
А ти не боїшся, щоб тебе ланцюгом по голові не зацідив?
Що ж я... худопахолок. Вб'є мене, то десять інших стане на моє місце.
— Ходи за мною...
Як прийшли у замок на покої Чаплінського, він замкнув двері на ключ.
— Бачу, що ти добре службу робиш, ось тобі заплата.— Він дав йому кілька золотих.— Але тому треба вже раз зробити край, так як ми передом говорили...
Я готовий до послуг вашої милості. Хотів я змусити його різними способами до покори, не давав йому два дні їсти, потім всипав до страви солі, а не дав води. Обходився й без води і нічого не просив...
Я це чував, та воно здавалось мені байкою... Але на те ось якої солі треба... як всиплеш до страви, то певно
0 коліє.
Чаплінський вийняв якийсь зелений порошок у пляш-чинці і подав Онацькому. Онацький помітив, що Чаплін-ському дрижали руки.
— Розумію вашу милість, по такій солі не схочеться вже їсти, ні пити. Завтра буде біді край.
Він засміявся, вишкіривши по-вовчому зуби. Але краю ще не було. На другий день прибіг Онацький наляканий до Чаплінського.