Та чим більша скаженість ллялася на православних, тим сильніший був опір від них. Серед найтяжчих утисків не попадали православні в зневіру, не відступали від батьківської віри, не кидали своїх позицій в городі і не втікали з міста.-
Православне міщанство, котрому була загороджена дорога до школи і уряду, обмежилося саме на себе і відокремилося від інших мешканців. Воно було околене сильним обручем, котрий можна було переступити лише зміною батьківської віри і народності. А тих святощів держався львівський міщанин, мов власного життя.
І ця непохитність врятувала українську народність того часу у Львові від загибелі.
Міщанство кинулося до купецтва і промислу. В купецтві взяло воно гору над купецтвом вірменським і жидівським своєю солідністю, а своєю працьовитістю і пильністю не далося випередити німецьким промисловцям. Через це міщанство багатіло, а живучи в добробуті, було захоронене від відступництва. Лишок населення, що не міг серед мурів міста поміститися, виходив на розлогі передмістя і тут займався огородництвом, садівництвом, пасікою або дрібним ремеслом.
Ставропігійське братство по силі свого статуту удержувало школу, шпиталь, дім убогих і друкарню. Багатші давали бідноті працю в своїх підприємствах. Серед таких обставин не змогла Польща викликати антагонізму між багатими і бідними, не могла їх здеморалізувати і на латинство перетягти...
Таким застав Львів пам'ятний рік 1648.
З великою радістю приймали православні міщани у тім році налітаючі з України вісті, наче подих недалекої весни з далекого чарівного краю. Всі надіялися чогось кращого. Спогади про давні княжі часи ще жили тоді між ними. Може, ті козаки, котрі там далеко за волю б'ються з тим самим, що й наш, ворогом, і для нас виборюють волю? Таке питання ставив собі кожен, бажав собі цього, мов спасіння душі. Як би воно було гарно зажити знову на своїй батьківщині давнім вільним життям і прогнати клятих наїзників, що не дають жити...
Кожна така вістка зі сходу, котра лякала і-бентежила поляків і жидову, наповняла радісним бажанням та надією православних міщан. Ті вісті були для православних благовіщенням; полякам і жидам здавалися вони грохотом далекого грому, що віщує недалеку бурю. У Львові не почували вони себе певними, православних вважали вони за людей зрадливих, котрі, як лиш наблизиться козацька хуртовина, кинуться на них, переб'ють всіх ущент. Того вони більше лякались, ніж самого Хмельницького та його козаків ураз з татарами. Православні, як лише Хмельницький стане під мурами города, відчинять йому ворота, а тоді станеться те саме, що на Україні робиться: різня поляків і жидів.
Вони пильно підглядали за тим, що роблять православні за тим залізним обручем, котрий їх окружав.
Але поза цей обруч не могло чуже око заглянути, бо православні були обережні. Тому-то пішла їм у поміч фантазія і наклепи на безвинних людей, а за" тим пішли труси, арешти, допити, навіть при помочі тортур.
Але ось приїздить посланець від коронного гетьмана Миколи Потоцького з звісткою про розгром польського війська на Жовтих Водах. Услід за тим приходить друга, ще страшніша,— про розгром усього війська і полон гетьманців під Корсунем. Настав нечуваний переполох, а він змагався ще й тим, що до Львова стали напливати цілі ватаги втікачів з України. Ті втікачі ще прибільшува-' ли страхіття оповіданнями про велич козацького і .татарського війська і про звірства хлопського переможця над поконанимй поляками і жидами.
— Те саме й нам буде,— лунало скрізь по городі.— Ми пропали.
Те саме пророчило духовенство з амвона, накликаючи вірних до молитви і покути.
Львівський арцибіскуп Красновський запорядив додаткові молитви та процесії по городі.
Вони виходили в один час з усіх костьолів та кляшторів, перехрещувались у городі, спричиняли замішання. Лунали побожні співи, що мішалися в один могутній гомін... А з тими співами та молитвами мішалися прокльони, визови та погрози у бік православних, начебто вони були причиною того, що зі сходу наближається страшна хуртовина.
Під таку пору небезпечно було православним показуватися на вулиці. Такого смільчака стрічали поганою лайкою, прокльонами, а то й побоями.
Так само правилося молебні по жидівських синагогах з великим вайкотінням і зовнішніми ознаками розпуки.
У ратуші збиралися райці і радили безнастанно про оборону города.
— Ворог ще далеко, і нема перед ним страху,— говорив один із райців,— але нам більше боятися ворога внутрішнього Від зовнішнього оборонять нас каші певні г..-,ри, а з тім скритим ворогом не знати, що нам робити. Ши :мо..і. — • v шани дишать на нас злобою і зрадою і ждуть лише хвилі, коли б на нас кинутись. Є певні докази на те, що вони вже тепер сходяться ніччю по церквах, по пивницях і змовляються, лагодять зброю, порох, кулі та гострять ножі на нашу шию.
Коли вже райця так говорить на раді, то цьому уже, мабуть, правда...
Ці слова понеслися з ратуші на вулиці поміж поспільство, і воно повірило, не розпитуючи за тими "певними" доказами.
ч І знову прийшла в поміч безглузда і невідповідальна фантазія, що русини змовились одної ночі вирізати всіх поляків і жидів, ще заки Хмельницький наспіє. Крилата вістка перелетіла городом, набираючи на свої крильця щораз нові додатки, перелетіла через мури на передмістя і дооколичні села, і кожен у це повірив. Говорено, що одну польську сім'ю таки в хаті вимордовано, а другий знову присягався, що бачив, як уночі виносили попи з Успенської церкви зброю і роздавали між православних.
Настали труси і арешти, допити навіть при помочі тортур, і не один не видержав таких мук і говорив те, що йому веліли признати. Жертвою такого наклепу впав руський міщанин Васько Георг, котрий доставляв для польського війська зброю. Обвинуватили його, що він доставляє зброю і Хмельницькому теж. За те прислав йому Хмельницький багато грошей у просі. Зроблено у нього трус і справді забрано багато його грошей, а його самого запроторено в тюрму. З тяжкою бідою і за великого хабара його випустили, щасливо, що з цілими ребрами.
Владика при Святоюрській церкві Желіборський, людина дуже лояльна, стояв осторонь від усього національного українського життя. Йому теж не обійшлося без напасті, його теж підозрівали за зносини з Хмельницьким, його теж трусили.