Таки правда. Ми тебе просимо, пощади і нас, і панське добро. Пан Синявський поводиться з народом по-людяному.
Кривоніс на те до отамана:
— Ва.шмосці слід би зараз голову відрубати... чому не сказав відразу, що тут Синявський паном? Чого було битися з нами? Будь певний, що пану Синявському одно стебло не пропаде. Дай нам лише трохи харчів, а ми підемо собі далі...
Зараз отамани стали гукати між козаками:
— Не рушати нічого, братики, то пана Синявського добро.
Отаман залоги подякував Кривоносові.
— Пане полковнику, я тут заступаю господаря і не пущу тебе, не погостивши. Про харчі поговоримо потому.
Зараз пішли на замок, отаман наказав викотити бочки з горілкою, різали волів, добули хліба, почався бенкет.
— Я, вашмосці, видам цидулку, щоб тебе жоден загін не чіпав. Може, інші ватажки не знають, хто пан Синявський. Моя цидулка певно тебе охоронить. Доброму панові, хоч він і лях, нічого козаків боятись.
Прибігає гонець від Хмельницького. Він писав: "Покинь, Максиме, ганятись за Яремою, поспішай до Бару виручати міщан, що слали до мене послів і прохали негайної помочі".
Кривоніс устав від стола.
— Наказ від гетьмана. Трубити збір! Ідемо зараз далі.
У ГЕТЬМАНСЬКІЙ КАНЦЕЛЯРІЇ
Зразу був генеральним писарем Петрашенко, та як його послано у Варшаву з посольством, назначив гетьман генеральним писарем Івана Виговського. Він вів велику канцелярію, і під його рукою працював і Корнієнко. Від послідньої ради старшин Корнієнко охолов у любові до гетьмана. Йому все здавалося, що коли б було вибрано Чорноту гетьманом, то той повів би діло краще, бо не спинявся б, а йшов із козацтвом далі аж на Варшаву, підняв би усю чернь, цілу та працюючу на панів масу, розгромив би та винищив короп єн ят, а на польському престолі посадив би сильного короля, що вмів би держати панів у шорах, а тоді жилося б усім добре. А Хмельницький зволікає та пише листи на всі боки. Корнієнкова душа рвалася вперед. Йому здавалось, а це не лише його думка, але й багатьох старшин, що через проволоку копається нова могила для України.
Поки Хмельницький рушить вперед, то ляхи зберуть нове військо, а тоді буде трудніше осягти те, що тепер осягти гак легко, аж проситься. За ці молодечі палкі думки він не раз картав сам себе. Совість нашіптувала йому заєдно: "То твій добродій і батько, не годиться думати про нього зле". Та зараз нагадував собі римську пословицю "Платон мій приятель, але правда мені любі-ша". Але чому хтось з-поміж старшин не підніме думки йти далі? Чому козаки самі цього не зроблять? Не можуть чи не сміють зробити того проти волі гетьмана? Коли'б Така думка повернулася в діло, то він не здержував би цього, не сказав биі "Не йдіть, бо пан Хмельницький цього не бажає".
А тим часом Хмельницький працював за десятьох, і Корнієнко дивився з подивом на його витривалість. Доглядав усього сам, про все мусив знати, нікого не лишав без контролю, бо нікому не довіряв. Збирав гроші і громадив харчі на воєнні потреби, організовував військо, вишколював його, наставляв старшин і урядовців, а що між українцями було замало вишколених, то Хмельницький вчив —їх сам, як і що робити. Людей з освітою приймав радо, причинявся до закладання шкіл, молодих хлопців посилав на науку у Київ.
Важніші письма складав сам і давав переписувати, лишаючи у себе оригінал, інші складав Виговський після витичних точок, поданих гетьманом. Опісля усе поправляв, доповнював. Менші письма писали канцеляристи.
Та вся та робота здавалася молодій душі Корнієнка зайвою, непотрібною втратою часу. Хіба ж грошей не можна здобути на магнатах, хіба ж військо, йдучи побід-но вперед, не зможе само: прохарчуватись? А нащо ця писанина комусь придасться? Ця провола може навести на Україну велике нещастя.
Раз прикликав його гетьман у свою канцелярію, в котру невільно було входити нікому непокликаному. Прийшовши, застав гетьмана за столом, закладеним паперами.
"Лежала тут і карта України, на якій гетьман робив знаки. Гетьман був одягнений в старому козацькому жупані, гусячим пером у руці.
До цієї кімнати прилягали дві інші. В одній ждали ті, що мали до гетьмана діло, сюди виходив гетьман. В другій сиділи посильні козаки, гінці і сторожні. Вони поводилися тихо, ступали на пальцях, щоб не мішати пайу гетьманові в праці.
Коли Корніенко станув перед суворим обличчям гетьмана, засоромився дуже. Йому здавалось, що гетьман знає його грішні думки і скаже йому: "Чого ти, Олексію, такий нещирий до мене?"
Олексій не смів підвести на нього очей, щоб не зрадитись.
— Ти, Олексію, мусиш привчатися сам важніші письма складати, до переписування знайдуться інші. Сам я не д'£м усьому ради, а кому-будь такої роботи я не можу Дати. Тебе я вважаю за найщирішу мені людину, і ти муситимеш в дечому виручати мене...
Олексій ще більше спаленів. Кожне слово пекло його вогнем, било по лиці кропивою, дерло совість кігтями.
1— Те,' що я тобі інколи скажу, ніхто другий не сміє знати; хоч би тебе на рожні пекли. Тепер дам тобі, серце," прочитати та вивчити кілька зразків, які я сам і склав, ї переписав. Придивись їх добре, прочитай, вгадай мнбю, інтенцію, вивчись форми, бо від того багато залежить. Що вїдтак напишеш-, що тобі дам, принесеш м'ені прочитати, я'справлю, а тоді вже переписуй.
1 Гетьман відімкнув ключем, який носив при собі, одну засуву стола і виймив кілька писем на сірому папері.
— Сідай тут і вчися. Ні це письмо, ні його зміст не може нікому дістатись, бо це — велика тайна.
Олексій, якому тепер хотілося заплакати і кинутись гетьманові в ноги та просити прощення, взяв у дрижачі руки письмо і сів під вікном читати. Він читав:
"Його величеству султанові Ібрагімові, братові сонця і місяця, онукові і намісникові божому, господареві царства македонського, вавілонського, єрусалимського, великого і малого Єгипту, цареві над царями, ніким не побідженому лицареві і т. д. і т. д.
Ми, Богдан Хмельницький, старший Запорозького низового і усієї України Війська,— чолом тобі б'ємо і всемогу-чіи ласці вашої царської милості покірно поручаємось, вашої милості доброго здоровля і світлих побід над ворогами правдивої віри пророка бажаємо.