На те каже один реєстровець:
— От якого сорому дожили! Підпомагаємо наших во-рогів-кровопийців проти рідних братів.
Другий реєстровець Кривуля виліз на плечі двох товаришів і говорив:
— Як ми вже на байдаки сідали, силували нас пани ще раз на вірність панам присягати. Та така силувана присяга сумління не в'яже. Гей, товариші, всі як один переходьмо до гетьмана Хмельницького, а старшину, котра не схоче з нами йти, келепом по лобі та й у воду...
Ця промова зробила велике враження. Вже не було двох думок, що реєстровці перейдуть до Хмельницького.
Настав великий галас. Клич: "До гетьмана Хмельницького!" — пішов на байдаках. Тоді реєстровці, а за ними і українці з-поміж німецьких піхотинців кинулися на тих старших, що знущалися над ними і держали руку з панами, і стали їх бити. Ляхів-старшин вибили без розбору. Згинули тоді Гурський, Вадавський, Несторенко і Гайдученко. Барабаш, не прочуваючи нічого, спав у бай даку. Розбуджений криком, зміркував зараз, у чому діло, і загадав боронитися. Хопив за мушкет. Та в цю хвилю козак Фелон Джеджалик застромив його на спис, підніс вгору, наче сніп на вилах, і кинув далеко у воду.
Недалеко того місця стояв Степан Потоцький з своїм військом. До нього доходили крики, та панам і на думку не приходило, щоб це була зрада.
Реєстровці вислали зараз посольство до Хмельницького.
— Прийми нас, батьку, під свою руку. Ми всі готові покласти наші голови враз з тобою за нашу віру і свободу.
На березі Дніпра сидів Хмельницький на білому коні з коругвою в руці:
— Брати! Козаки! Ляхи забрали нам честь, волю і віру, повернули нас у холопів. І то називається лядська подяка за нашу вірну службу, за кров, пролиту для Польщі. Ми втікали перед бідою, здобували дику землю, пустиню, щоб лише спочити спокійно. Та лиш ми стали розживатися, як пішла за нами лядська чума. І тут нас знайшли, щоб над нами панувати і годуватись нашою працею. Куди ж тепер втечемо? Дикому звірові дав Бог кігті та зуби, щоб оборонятись від напасті, а ми, розумні люде, маємо гнути шию під лядське ярмо? Настав слушний час. Наші замучені гетьмани із-за могили кличуть нас, щоб ми помстились за їх мученичу смерть.
А тим часом татари на своїх справних конях перевозили козаків з байдаків на берег. Хмельницький післав зараз післанця до Тугай-бея, звіщаючи його про те, що сталось.
Дня 4 мая побачили поляки із свого табору, як козаки і німецька піхота гнали до табору Хмельницького і піднесли велику куряву.
— От вж.е і наші реєстровці на місці,— раділи пани,— тепер наша побіда певна. Того Барабаша треба буде на найближчім соймі подати до нобілітації ', він заслужив собі на те.
Один Чарнецький хитав на те все головою і не поділяв загальної радості.
— Щось воно не так, панове. Скажіть мені, звідкіля козаки і піхотинці коней взяли? Таж байдаки в коней не перекинулись. То очевидна зрада, і нема чого радіти. Глядіть, як усе летить до ворожого табору і ніхто їх не зупиняє...
Тепер пани, хоч і не знали, що за козаками стоїть
1 Нобілітація (лат.) — визнання шляхетства.
Тугай-бей, дуже збентежились, проклинали вражу віру і впали на духу.
Козаки стояли в таборі над берегом потоку Жовті Води. Ляхи стояли на другому боці. Від одних до других було добре видно. Пани думали, що козаки зачнуть наступати, а тоді привітають їх гарматою та мушкетним вогнем, а потім пустять на них кінноту. Але козаки сиділи тихо в таборі, навіть на герці не виходили. Пани побоювались якоїсь хитрості від Хмельницького і гадали, що його в таборі не було. Так було справді, бо тоді гетьман приймав реєстровців. Аж Чарнецький відкрив їм очі.
— Зрада! Зрада! — кричали пани.— Хами зрадили нас, і тепер ми пропали...
Один Чарнецький не втратив глузду:
— Ну, так що? Зрада, то зрада, але ми ще не пропали. Нашими гарматами зможемо ще довго з табору відбиватися, а за той час наспіє підмога від гетьмана.
Це їх трохи заспокоїло і післали зараз листа до гетьмана.
Тугай-бей, як почув, що реєстровці перейшли до Хмельницького, був певний, що козаки побідять. На просьбу Хмельницького післав частину татар позад польського табору, де вони сховались і відтяли можність сполуки з головною силою. їм зараз попав у руки Яцко Райський, котрого Степан Потоцький післав з листом. Лист принесли Хмельницькому, і з нього він довідався, що через зраду українців військо зневірене і на нього багато покладати не можна. Поки що постягали вози і отаборилися на місці. Тоді козаки стали наступати. Поляки відкрили гарматний та мушкетний вогонь, козаки наступ зупинили і завернулися назад. Це так осмілило поляків, що Степан Потоцький рішився на другий день зробити вилазку. Тоді й козаки виступили з табору і серед граду куль перейшли потік Жовті Води. Поляки стали перемагати і були певні, що побідять. Аж тут позаду почувся могутній татарський бойовий оклик: "Аллах! Аллах!"
По наказу Тугай-бея татари не мали зачинати, поки не зачнуть наступу козаки. Тепер, почувши рев гармат, взяли це за умовлений знак і вдарили ззаду на поляків.
Це було для поляків несподіванкою, та то ще не був біді кінець. Польські драгуни, що складалися з українців, перейшли тепер з великим криком на бік Хмельницького.
Пани кричали: "Зрада, зрада, спасайся, хто може!"
Степан Потоцький ганявся поміж шляхтою і здержував їх:
— Ганьба вам, панове, що, мов отара овець, втікаєте, хоч знаєте, що нікуди втікати. Чи ж не краща лицарська смерть?
Пани сховалися в таборі і стали відстрілюватись. Так тривало до вечора. Пани надіялися на поміч від гетьмана, та вона не приходила. Козаки, показуючи лист до гетьмана, гукали:
— Краще ви, панове, здайтеся на ласку пана гетьмана Хмельницького, бо ваш лист ураз з паном Райським у наших руках. А чому ви того листа не послали козаком, таж козаки на те й є, щоб панські листи розвозити.
А другі гукали:
— Ви краще зробите, панове, як здастеся на ласку хлопів. Подаруйте їм на один рік очкове, та сухомельщину, та подимне, або позвольте без жидівської ласки дитину охрестити без окупу, то хлоп буде для вас ласкавий.
Кожне таке глузування доводило панів до скаженості. Аж виїздить Хмельницький на білому коні під сам табір.