Цей жарт подобався Конецпольському, і він наказав видати Хмельницького Кречовському.
Хмельницькому доповіли по дорозі, що цей арешт із наклепу Пешти, і він домагався зараз у Кречовського, щоб його вислухав, бо Пешта набрехав на нього.
Кречовський гримнув на Хмельницького: "
— Не моє діло вести з тобою слідство, це зроблять інші, тільки ледве чи повірять свідкуванню твоїх козаків, бо вийде на те, як то свідкувався циган своїми дітьми... На таку полову розумних людей не візьмеш. Ті твої козаки такі самі гультяї, як і ти.
При тім Кречовський кричав і тупотів спересердя ногами.
Це діялось під самими вікнами старости, і він усе чув та запевнився, що віддає Хмельницького в безпечні руки.
— Не думай собі, пане Хмельницький,— говорив далі Кречовський,— що я тебе де-небудь оставлю... Я тебе зараз відвезу до пана гетьмана, хай тобою розпоряджає. Зараз рушаємо в дорогу.
На наказ Кречовського перевели Хмельницького на інший віз і поїхали.
Передом їхав Марко Голод, осавула Кречовського, з кількома козаками. За ним везли на возі Хмельницького, а за возом їхав Кречовський з рештою своїх козаків. Хмельницький кілька разів оглядався поза себе, щоб поглянути на Кречовського, та той і дивитися на нього не хотів і кожного разу відвертав своє лице.
"Що він собі гадає,— думав Хмельницький,— хіба ж він направду зле про мене думає?"
Приїхали до великого лісу, сонце вже клонилось заходити.
Кречовський гукнув на осавулу:
— Марку, сюди!
Марко їхав біля Хмельницького. Був час до нього добре придивитися. Невисокий ростом і худощавий козак, та по цілому складові його тіла можна було пізнати, що він сильний і гнучкий, мов в'юн. Усе лице й чорні очі вказували на його розум і проворність. Він завернув коня і під'їхав до полковника.
— Слухай, Марку, заночуємо в корчмі. З таким важним в'язнем небезпечно по лісі та ще вночі шлятися. Поїдемо далі вранці.
Хмельницький те чув, і йому блиснула надія, чи не можна буде на постої втекти, він мусить-з Михайлом поговорити... З якої речі він так напосівся на нього?
По обох боках дороги стояв старий великий ліс. Тут було тьмаво, бо світло заходячого сонця сюди вже не доходило.
Нарешті заїхали перед велику придорожну корчму і тут задержались. Віз заїхаз у сіни,і зараз вийшов худошаЕИЙ орендар з довгими пейсами і став низенько кланятися пану полковникові.
Лєйбо, для мене дві парадні кімнати і вечеря для моїх козаків теж...
Прошу/ваша милість пане полковнику, в моїй корчмі князі ночували... Буде все, як приказано.
Кречовський віддав коня чурі.
— Веди й покажи, де в тебе князі ночували, а коли брешеш, то пейси вискубу.
Лейба повів полковника до справді гарної— кімнати, вистеленої килимами на помості й стінах. Звідсіля вели двері до менше вибагливої кімнати. Кречовський поглядав на замки й вікна.
— Гаразд! Пришли мені вечерю й меду, а моїм козакам дай горілки.
Потім закликав з порога Марка.
— В'язня завести до цієї кімнати. Під вікнами поставити сторожу. "їй будеш спати враз з в'язнем, замкни двері зсередини і пильнуй, бо ти за нього відповідаєш головою...
Наказ чули козаки й шептали між собою.
Який чорт стався сьогодні нашому полковникові? Таж Хмельницький його приятель і кум...
Ей, шкода Хмельницького,— говорив другий,— добра козацька душа... Я собі думаю: чи не можна би часом так... Та бачу, що буде годі, коли сам полковник пильнує...
Хмельницького привели в кімнату і замкнули на ключ. Він поглянув крізь вікно і побачив там двох козаків з мушкетами на сторожі.
"Швидко виконують накази, я так люблю..."
Надворі геть стемніло. У Кречовського на столі горіли дві свічки в шабасових мосяжних ліхтарях.
Ввійшов осавула й звістив, що все виконано по наказу,
Кречовський наблизився цО нього і поклав палець на
губах. і
— Знаєш, якого в'язня веземо? — спитав стиха...
Як не знати? Це ж чигиринський сотник Хмельницький...
Чи можна на тебе покладатись, Марку, що зробиш те, про що тебе попрошу?
Приказуй, батьку, а не проси... Я пам'ятаю, що ти мій добродій і за що тобі дякувати маю...
Те, що я тобі доручу зробити, не конче безпечне, але зробити комусь треба, а що я тебе знаю від малого, тому я тебе вибрав до цього великого діла.
Хоч би прийшлось на колі скінчити, то певне не відкажусь...
Забожися, що зробиш і нікому про нашу розмову словечка не скажеш...
Я, наче б мені язика відрізали, буду мовчати, хай мене хрест поб'є, коли зраджу або не зроблю того, що. мені пан полковник прикаже.
Тепер Марко затривожився. Побоживсь, та не знає на що, чи зможе це якесь незнане зробити? Може, полковник що погане на Хмельницького загадує? Ні, він катом не буде, хоч би прийшлось на самого себе руки наложити. Страшно...
Кречовський поклав руку на його плече і прошептав:
— Хмельницький мусить цеї ночі втекти, і ти проведеш його на Запорожжя...
— Гаразд, батьку! — він поцілував полковника в руку.
— Отож слухай, козакам не жаліти горілки, щоб добре спали. Прилагодь два найкращі коні осідлані. Коли в корчмі позасипляють, ти зайди до Хмельницького, розкуй кайдани і приведи його сюди до мене. Тим часом прислони в мене вікна, щоб часом вартовий козак не підглянув мого гостя. Опівночі рушайте. Візьми харчів якнайбільше, щоб по дорозі не треба купувати. Виминай Кодака, хоч би треба було далеко об'їздити. Ти ждатимеш на Січі, поки тебе нелокличу. Побачиш незадовго, що з цього вийде... На тебе покладаюсь, мій добрий хлопче... Тепер йди...
Кречовський ходив по кімнаті і слухав. Він чув, як до другої кімнати заскрипів замок, відчинилися двері і замкнулась знову на ключ. Там був Марко. Він шептав:
— Де ти, пане сотнику, я нічого не бачу.
ПІ
Замість відповіді забряжчали кайдани.
Марко пішов за тим голосом і відімкнув колодку та зняв кайдани. Він взяв Хмельницького за руку і підвів під двері Кречовського. Вони зараз відчинились, і Марко впхнув сюди миттю Хмельницького. Він став перед приязно усміхненим Кречовським. Обидва розвели руки і взялися в обійми...
Ну, що ж, брате,— каже Кречовський,— чи дуже сердився на мене за мою суворість до тебе?
Зразу я тебе не зрозумів, і коли ти так на мене сердито гримнув, то трохи мені серце із жалю не луснуло.