Треба йти, небоже,— каже Чорнота, сміючись,— коли Настя так каже.
Так, я йду... а коли? Треба в дорогу дещо приладити.
Тим не турбуйсь,— каже Настя,— я приладжу, що треба.
Панас приступив до Серпанки і, цілуючи його в руку, каже:
— Спасибі вам, пане майстер, за хліб-сіль та за добру науку і вам, паніматко, теж. А коли я інколи моїм нерозумом прогрішився, так вибачте мені і поблагословіть на щасливу дорогу та лихим словом не згадуйте...
Він поцілував обох по руках і вклонився у пояс. Пішов в майстерню, надів свитину і вернувся знову. Як зразу він показався Чорноті недотепним, так тепер сподобався.
— Як йти, так йти, але як вам, пане сотнику, треба ще кількох таких, як я, то приведу ще кількох товаришів. Вони б мені того не простили, що я сам пішов, а їм нічого не сказав...
— Давай їх сюди, хоч би й цілу копицю...
— Копиці не буде, але який десяток буде певно...— Панас вклонився і вийшов..
— Зовсім не дурний парубок,— каже Чорнота.
— Не то, що не дурний, але побачите, який у нього розум... Він лише на вигляд такий, що буцімто трьох докупи зложити не вміє.
Того вечора сидів Олексій у Серпанків до пізньої ночі, а другого дня прийшов рано, щоб не втратити одної зайвої хвилі бути біля Катрусі.
Няня Горпина виправляла Олексія в дорогу, наче свою рідну дитину. Приладила білизну, знайшла ще один пригожий одяг Тимоша, приладила й харчів і все пов'язала в клунок. Як Олексій по обіді забіг в хату, вона каже: —
— Моя дитино люба, рада б я тебе задержати при собі якнайдовше, може, й не побачать мене твої очі на цім світі. Я знаю, куди тебе серце тягне... Та заспівай мені ще та заграй, хай уостаннє почую твій любий голосок...
Олексій вчинив її волю, а старенька то плакала, то веселилася. Вже над вечором попрощався з нею. Забрав клунок і бандуру. Горпина поблагословила його святим образом на щасливу дорогу.1
— От таке-то на світі... тут був, а зараз його вже й не буде. А все через тих панів клятих, нелюдів, щоб їм добра не було... Ой, кари на них, кари пошли, господи!
Олексій оставсь того дня у Серпанків переночувати. Та йому й на думку не приходило лягати.
Панас привів з собою п'ятнадцять чигиринських юнаків. Деякі пішли з дому потай батьків. Вони дуже раділи, що йдуть на Січ. Там воля, рівність, братерство... Звідсіля світить сонце на всю Україну і огріває зморожений злиднями, стомлений український народ.
Кожний з тих юнаків був гордий через те, на що зважився. Кожний бачив себе у своїй уяві лицарем на коні, з шаблею в руці. "А хіба ж ті, про котрих у думах співається, не були зразу такими самими, як я тепер?"
Чорнота оглядав кожного зокрема і, либонь, що всі подобались, бо нікому не казав лишатися. Мав забрати звідсіля одного Корнієнка, а бере цілу чоту. А того доконала одна дівчина.
Настя теж не спала. Вона сиділа на ослоні і важко думала.
Ходи до мене, Настю,— каже Чорнота. Вона встала, мов сонна, і підійшла до сотника.
Бачиш, дівчино, це твоя заслуга, що я замість одного, повезу сімнадцять.
— Коли б можна, пане сотнику, я б і сама п|шла...
— Не можна, доню, січовий закон не велить, але ти ж козир-дівчина!
Олексій сидів при Катрусі. Держались за руки і тихо розмовляли.
По півночі перед першими півнями заїхало п'ять возів перед хату Серпанки. Серпанчиха приладила ще для всіх вечерю, а Серпанка поставив на столі барильце меду. Як вже мали виїздити, пішла Катруся у свою кімнатку і винесла маленький хрестик на стяжечці.
— Це для тебе, мій козаче,— каже і перев'язала його на шиї Олексія.— Славний хрестик! Його привіз на Україну єрусалимський патріарх, коли до покійного гетьмана Сагайдачного навідувався. Цей хрестик буде тебе охороняти від усякого лиха. У ньому велика сила, бережи його!
Потім таки на очах усіх обняла його й поцілувала на прощання.
Прощавай, мій соколе ясний... хай тебе свята Покрова від усякого лиха береже...— Потім приклала голівку до його грудей і заплакала. Усім стояли сльози в очах. Те саме робила Настя з Панасом. По тому прощалися всі.
Годі, хлопці! Нам в дорогу пора,— говорив Чорнота.— Треба покористуваться ніччю. Дай, Боже, щоб незадовго і в день можна було їхати, не боячись напасті.
Посідали на вози, а Серпанка поблагословив їх образом.
— Щаслива дорога! Вертайтесь здорові та з славою! Чорнота присів на останньому возі.
Як минули крайню хату за містом, стрінули на дорозі якогось чоловіка.
Ти, Максиме?
Я.
Сідай тут.
Невже ж аж п'ять возів?
Так, цілий гурток пристав.
То був старий козарлюга, Максим Обух, що всюди з Чорнотою вештався. Поїхали, не задержуючись серед темної ночі...
VII
В ДОРОЗІ НА СІЧ
Валка прямувала до лісу, що простягався на правому березі Тясмину. Ліс був розлогий і дуже густий. До дня ще далеко було. Зараз відправили вози додому. Чорнота поговорив на самоті з Обухом, попрощався з хлопцями і кудись пропав. Тепер повів їх Обух далі. Тут було ще багато снігу і чути було морозну сирість. Йшли гусаком довгенько за Обухом, поки станули на прогалині. Зараз розвели багаття, бо таки добре померзли. Обух узяв з собою двох парубків і пішов в гущавину. Натрапили посеред густої тернини, дикої рожі і малинника скелю-ка-мінь, порослу мохом. Обух обійшов боком і тут показав на непомітну дірку, в котру можна було влізти, хіба повзучи. Поліз туди з парубками. Туди вела довга шия до печери. Обух викресав вогню і засвітив свічку. Печера була простора, а по боках йшли отвори до інших печер. Свічку дав подержати одному парубкові.
— Тільки до того місця не наближайся з світлом, бо там схований порох. Одна іскорка — і ми пропали ні за цапову душу.
В одній просторій печері був цілий склад одежі та зброї. Вона була намазана салом. Обух вибирав зброю, передавав парубкові і казав виносити надвір. Потім велів усім вийти:
— Я ще наберу пороху і куль і вийду за вами.— Загасив свічку.— Слухайте, хлопці, хто з вас не вміє мушкетом орудувати, то признавайся.
Але не признався ніхто.
Пороздавав зброю усім і зараз помандрували далі, прямуючи до річки. Надворі стало світати. Йшли берегом. Обух пристанув, і знову з кількома парубками пішов далі у комиш. Тут були байдаки, сховані в комишах на припоні. Зараз прикликали других.