Чорнота попрощався й пішов, а Олексій з Серпанком пішли у майстерню. Олексій хотів зараз роздягтися і взятись за вісняк, але Серпанка не дав йому.
— Твоя хворість не дозволяє тобі працювати; і одежі шкода, бо вона не до того. От сядь тут та дивися, як ми робимо, а потім подумаємо...
Та Олексій не сів, а ходив по усюдах та придивлявся. Умить рішився, що кожної днини буде сюди приходити до роботи і не буде даремно у няні хліба їсти. У цій майстерні небагато було такого, чого би він у свого батька не бачив.
Придивляючись до всього, він і не стямився, як прийшов полудень. Старший челядник вдарив довбенькою по дошці. Робота відразу зупинилась Робітники знімали фартухи, отріпували тріски з одежі і пішли гуртом у кухню.
Олексій хотів теж відходити, та старий його задержав.
— А хіба ж тебе, юначе, два рази просити? Не пущу, та й годі.
Нічого було робити. Ним запанувало дивне почування: і кортіло його, тягло ззйтйк-та поглянути на дівчину, а чогось соромився, 5оябся. Йому здавалось, що всі знають стан його душі і посміються над ним.
Його повели тепер вже не в світлицю, де був перше, а в іншу кімнату, більшу, де вже було все до обіду приладжене.
Посідали всі за стіл, і тепер Олексій мав нагоду побачити, яка у Серпанки сім'я. Поприходили сини з жінками і цілий кагал дітей — більших і менших. Серпанчиха сіла за столом, а Катруся з братовими і служанкою послуговували. Старий проговорив молитву, і взялися їсти. Серпанки живились невибагливо, але достатно. Олексієві дуже подобався цей старий патріархальний порядок, який тут був. Усі дивились на старого і дуже стримно відзивалися. Олексія все тягло дивитися на Катрусю, та не смів очей на неї підвести. А скільки разів вона підносила йому страву, то соромився і червонів. їда не йшла йому в смак, начеб давився тим, що йому подавали, а під серцем було йому чогось млосно.
Нарешті обід скінчився, повставали, помолились і, подякувавши, стали розходитись. Олексій поспішив додому, бо там няня його з обідом чекає. Серпанки просили не гордувати та заходити до ни ( частіше.
Як опинився на вулиці, почував себе, начеб із холодної води вискочив.
"Що зо мною сьогодні робиться? Чого я так бентежився, мов школяр, що йє навчився завданого. Хіба я дівчини не бачив, чи що? Ой, не зараз я туди піду! Вони, певне, помітили, як я по-дурному поводився... ще подумають, що я за дівчиною бігаю... Треба мені цього, як діри в мості. Хтозна, куди ще мене доля кине?.. Я зразу гадав, що там знайду працю, тому я і в майстерню пішов. Та до чого я здався? Що іншого було затесати батькові кілок або перерізати пилкою, а що інше цілий день важко працювати. Знаю, що за годину бхляну, бо мою силу хвороба ізжерла. Тільки посміються з такого робітника. Нащо мені було чванькуватись, що я таку роботу вмію?.. От не раз чоловік, не подумавши гаразд, щось таке ляпне язиком, що потім соромитися треба. Ні, я туди більше ніколи не піду..."
Няня ждала на нього з обідом. Як станув на порозі, вона каже:
— Що з тобою, дитино? Блукаєш кудись та й на обід забув, чи яка пригода в місті не притрапилась, тепер о біду не тяжко...
Я вже обідав, няню, у Серпанків. Насилу мене задержали, вибачайте...
Нічого мені на тебе сердитись, та шкода моїх вареників з сиром, геть повисихали та й понівечились.
Вона принесла їх з кухні й поставила на столі. Олексій аж тепер помітив, що він голодний, і уплітав вареники зі смаком.
— Щось не дуже ти поживився у гостях. Не ходи туди більше обідати, бо з голоду помреш... З Катрусиних очей ситий не будеш,— сказала няня, всміхаючись.
Олексій спаленів на обличчі.
Переді мною не сховаєшся, я знаю, чого ти так довго засидівся...
Ні, няню, я задививсь там на порядки в майстерні, бо це мене цікавить і дуже подобається.
От не говори! Не Серпанкові колеса там тебе задержали, а чорні брови та карі очі дівочі...
— Та "що ви, няню, вигадуєте?.. Далебі, втечу з хати... А стара засміялася вголос:
От ти й признався. Ну, та це нічого. Я бачу, яка твоя молода душа чиста та невинна... Чого тобі червоніти та соромитись? Ти молодий, такий у тебе час. Та богові дякувати, що на таке потрапив, а не яке ледащо, зводни-цю. То золото не дівчина. Чесного роду, а до того старий Серпанка дук на ввесь Чигирин. Та ти цим не турбуйся. Коли б не хотів тебе через своє багатство, то вже Богдан-ко за тобою промовить, а йому в Чигирині ніхто не одмовить...
Няню, перестаньте, бо, далебі, втечу... Ви так говорите, начеб мені вже пора женитись, а я лише що зо школи вийшов. Я худопахолок, а вона багачка. Поки мені буде можна женитись, то вона давно замужем буде.
Обоє ви молоді, то й підождати можна. А наше лихоліття чей же недовго триватиме. Прийде на них, кровопійців, кара божа, ой, прийде, певне. Моє серце віщує, я того певна. А це зробить мій Богданко, мій сокіл ясний, моя люба дитина... Я його виняньчила, вигодувала, він мені наче рідний, відколи мій голубчик-анголятко Свирид пішов до бога. Недаром я його плекала, благословила, хрестила, від вроків та від подуву лихого вітру берегла, та в святої Покрови доброї долі для нього молила... І от моя молитва прийнята, і з цього мацінького Богданочка вийшов козак славний на всю Україну. Він ще вище піде, він визволить український наоод з-під ляцької, панської кормиги...
Олексій рад був, що стара заговорила про що друге, бо попередня мова начеб його кропивою по лиці пекла. Це ж справді все пусте та недоладне, не випадає в такий час завертати собі голови любощами. Він навіть не чув, який у неї голос. Увесь час ні словом не заговорила. От коли б тільки трішки подужав; причепиться Чорноти та й поїде з ним на Січ, а як буде при Хмельницькім, то все забудеться. До Серпанків таки не треба ходити, щоб собі бог знає, чого не подумали... Ет! Пусте...
Та хоч як уговорював себе, що це пусте, нагадував собі своє сирітство, бездомність, утечу від пака, котрий може його ще своєю довгою рукою досягти, і не врятувало б його навіть те, що став зятем Серпанки. Пани знають себе добре, і Конецпольський не одмовить Яремі піймати його підданця і доставити на мотузку, куди скажуть. Треба звідсіля буде втікати далі і позатирати за собою сліди, бо й тут небезпечно.