— Слава гетьманові України, слава батькові Хмельницькому! — кричить товпа і приглушує і музику, і гул народу. А ті оклики йдуть далі і далі і супроводжують гетьмана у цьому тріумфальному поході.
Ліворуч гетьмана на баскому коні гетьманич Тиміш, гордість гетьмана-батька, велика надія українського народу.
Над головою гетьмана нахилені на довгих списах бунчуки.
За гетьманом їдуть його полковники: обозний Чорнота, Богун, Джеджалій, Головацький і багато інших старшин. Видці показують собі на них і пояснюють собі, хто це.
Затим їдуть кіннотники. Це теж запорожці, вишколені в важких боях.
І знову марширує військо. Із соток грудей гримить пісня:
Розлилися круті бережечки, гей-гей, по дорозі,
Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі,
Гей ви, хлопці, ви добрі молодці, гей-гей, не журіться,
Посідлайте коні воронії, гей-гей, садовіться.
Та поїдем у чистее поле, гей-гей, у Варшаву,
Да наберем червоної китайки, гей-гей, на славу,
Гей, щоб наша червона китайка, гей-гей, не злиняла,
Та щоб наша козацька слава, гей-гей, не пропала,
Гей, щоб наша червона китайка, гей-гей, червоніла,
А щоб наша козацька слава, гей-гей, не змарніла!
Гей, у лузі червона калина, гей-гей, похилилася,
Чогось наша славна Україна, гей-гей, засмутилася?
А ми тую червону калину, гей-гей, піднімемо,
А ми ж свою славну Україну, гей-гей, да розвеселимо!
Народ підхоплює пісню, співають всі, чути дзвінкі жіночі голоси.
У цій пісні зливається українське військо й український народ в одно велику могутнє, в одну живу душу.
Як перейшла послідня сотня, увесь народ, що стояв по боках зіллявся в одно й рушив походом за військом. Від краю до краю одно*море голів.
Нараз похід зупинився на Софійській площі.
Перед собором стоїть сивоголовий митрополит з почтом духовенства. Це той самий Сильвестр Косів, що ще не так давно придержував гетьмана за руку, відмовляв від великого діла. Тепер величає його, називає месією українського народу... Гетьман з відкритою головою вислухав промови, а далі зліз з коня, підступив до владики, поцілував хрест, прийняв від старого ктитора хліб-сіль і передав старшині.
Позлазили з коней усі і пішли з гетьманом за владикою і духовенством у церкву.
Владика заспівав: "Тебе Бога хвалим!.." Спів підхопив хор, а за ним і всі люди, співала ціла церква.
Гетьман хрестився і цілував ікону на тетраподі, підійшов до царських воріт і тут став навколішках, а далі поклався хрестом і гаряче молився, поки не проспівали цілої пісні святого Амвросія.
Владика став правити молебень. Гетьман був дуже зворушений... а потім відразу посумнів. В його голові перебігла одна думка по одній блискавкою. Нагадалась історія одного не цілого року. Стільки змін... такого великого діла доконав... чи це справді діло його рук, чи Боже чудо? Та на цьому не кінець... Його обняв жах, чи це велике діло устоїть перед дальшими ударами долі. А ті удари наступатимуть непримінно один по одному.
По молебні супроводжав його владика знову до порога собору й тут знову поблагословив святим хрестом.
Посідали на коні і поїхали далі.
У Києві ще одна твердиня, гордість українського народу... Це Могилянська академія. Під неї клав основи славний попередник на гетьманстві Петро Сагайдачний враз з своїми приятелями, що гуртувалися довкола печерського архімандрита Плетенецького. Будівлю викінчив незабутньої пам'яті митрополит Петро Могила.
Було б гріхом у такий врочистий день не навідатися сюди, не поклонитись їй, не згадати тих славних будівничих, котрих хоч уже нема між живими, то осталось їх славне діло, що свідкує за ними перед світом.
Хай їх душі з того світу радіють сьогодні враз із живими...
Ректор напереді вчительського збору вітав гетьмана вченою промовою. За ним виступив спудей з латинським віршем, за ним другий з українським... Тепер бурсацький хор співав по нотам кантату. Усе те скомпоновано в честь гетьмана... Врочистість кінчав спудей з найвищого року промовою...
Врочистий в'їзд скінчився. Гетьман поїхав на свою Квартиру.
Та важкі думки його не покидали. Велич доконаного діла пригнічувала його душу важкою скелею. Тепер він на вершку слави і вдачі. Ох! Якби не довелося з того вершка впасти... Чи поведеться перевести вимріяний план?
Він прогнав ворогів, та не довелося вибрати короля-са-модержця, котрий мав би силушляхт приборкати і взяти за чуба.
Шляхта знову прийде до сили. Відростуть тій гідрі нові голови, замість відрубаної.
Налетить чорним гайворонням на українську землю здобувати втрачений рай...
Знову настануть криваві дні, боротьба на життя і смерть. З одного боку, пажерлива ненаситна шляхта з забезпеченими у Польщі плечима, з другого боку, доведений до одчаю український народ у хатині без стін, в оселі неогородженій, оточений хижаками, ласими на його природні багатства...
Цей урочистий в'їзд начеб пробудив гетьмана з чарівного казкового сну до важкої дійсності.
А в Чигирині він не відчував такого гніту, почував себе там свобіднішим та безпечнішим. Вирішив "собі чимшвидше вертати у Чигирин.
Того самого дня надвечір гетьман переодягся у свою буденну одежу, накинув кирею та лиш у товаристві свого вірного чури Степана пішов у Печерську лавру шукати розради у столітнього ченця Ісаії.
Його пропустили у келію. Старець нездужав і лежав у постелі.
Гетьман підступив до нього й поцілував з пошаною в руку, не говорячи ні слова.
— Так це ти, Богдане? Не забув старого друга і прийшов навідати... Спасибі, сину, Боже тебе благослови! Моя стареча неміч не дозволила мені вийти тебе повітати, тебе — "повелителя України... Ох! Як я бажав собі цього дня дожити, коли Україна стане вольною'. Господи! Тобі дяка, що мої бажання сповнились... Тепер з чистим серцем можу сказати: "Нині одпускаєш раба твоего, Владико..." Тепер радо замкну очі і віддам Богові мою грішну душу. Вмиратиму з тим задоволенням, що вмираю на вольній Україні...
Старець примкнув очі і молився стиха...
— Славного діла доконав ти, Богдане... Ти справді Божий висланник, якого провидіння вибрало за караючу руку.
— Діло ще далеко непокінчене, воно лиш зачате,— каже гетьман і став розказувати старцеві, не скриваючи нічого, начеб на сповіді.